А йшли ж дотепер разом…
Тож попри Білу Церкву і Бердичів, переступаючи через польську ганьбу над Пилявкою, крізь спорожнілий Збараж навзаводи мчали козацькі полки до Львова, а поруч, не витрачаючи надарма своїх воїнів, не відставав Туґай–бей, щоб під містом левів отримати для свого війська жолд золотом. Вождь ногаїв власноручно відрахував двісті тисяч червоних злотих, що їх принесли львівські шляхтичі за викуп, і далі скакали татарські бахмати[182] спопелілими польськими селами і містечками, впевнені вже, що малою кров’ю досягнуть Вісли і з незліченним багатством повернуться до Ногайських степів, які ще не оклигали від голоду. А тоді…
Тоді Іслам–Ґірей знав, що робити, маючи за плечима таку силу, як Україна. Хан наче лев, що готовий до стрибка, позирав за море, прислухаючись до стамбульської метушні. Двірцевий переворот звільнив його від дипломатичних викрутасів, із султаном–дитиною вже не захотів розмовляти — бив же копитами білий кінь Хмельницького над Вепром поблизу Замостя! Добрі плани складав Іслам–Ґірей і гарячково формував татарські чамбули, яких мусив зібрати багато: одних — щоб кинути на Кафу, інших — вивести в Україну і показати їх переможцеві Хмельницькому, коли він стане над Віслою. Щоб побачив його силу, щоб шанував і боявся південного спільника.
А коли вже було недалеко до здійснення ханських намірів, коли Іслам–Ґірей дякував своєму богові, що надоумив його вступити в спілку з козацьким гетьманом, — Бог православний, а чи сам шайтан, підказав гетьманові повернутися до Києва і перетрактувати з московитськими людьми — людьми царя Олексія Михайловича. Ось воно що: ґяур до ґяура, — тож віри йому тяжко йняти.
А за цей час шляхта трохи оклигала. Безкінний король, пройдисвіт у кардинальській сутані, авантюрист тридцятирічної війни Ян Казимир гасає Польщею, готуючи посполите рушення. Чи б не почати шертувати з ним?
— Хмельницький програв час, — промовив нарешті хан, не вірячи в правоту своїх слів (чи ж то повинен знати ширінський бей ханські прожекти?), — але війна триває, і ми не виходимо з гри. Де проїхало переднє колесо арби, там мусить пройти і заднє. Я хочу від тебе, Алтане, тридцять тисяч добірних воїнів. Мені потрібне таке військо, щоб перевищувало польське і козацьке, разом узяті. Щоб я міг диктувати умови будь–якій стороні. Ти приведеш їх до Карасубазару не пізніше як через два тижні. І не зловживай моїм терпінням, бею. Я відплачу тобі сповна — за добро а чи за зло.
— Вай харин[183], — відповів тихо ширінський бей, заслоняючись від гострого погляду хана хмаркою диму.
Наприкінці травня Хмельницький, залишивши під Бердичевом сімнадцять зібраних полків, рушив у супроводі кропивенського полковника Филона Джеджалія і миргородського Матвія Гладкого та кількох сотень козаків назустріч ханові — за Умань, до Чорного лісу.
Іслам–Ґірей уже чекав гетьмана зі стотисячним військом, прибувши сюди з Перекопу давно знайомим Чорним шляхом. Через Інгулець, Інгул, Синюху йшли буджацькі й джамбуйлуцькі ногаї у вивернених баранячих тулупах і шапках, гірські тати в строкатих кафтанах із сагайдаками за плечима, довгочубі, схожі на козаків, черкеси у високих білих папахах і шість тисяч румелійських яничарів. Ішли втоптаним шляхом, не звертаючи навіть до близьких сіл, — залізною була рука хана, що йшов на з’єднання з гетьманом по лядський ясир.
Два дні відпочивали, поки прийшов гетьманський почет.
Заторохтіли тамбурини, запищали гуслі і зурни — виїхав із табору хан, одягнений по–бойовому: в шоломі з гострим наконечником і в кольчузі. Поруч із обох боків — калга Крим–Ґірей і нурредин Казі–Ґірей, а позаду кінний відділ сейменів.
Ударили довбиші в литаври, засурмили сурми — наближався до хана Хмельницький у горностаєвій мантії, тримаючи в руці булаву, обсипану дорогоцінним камінням, поруч — полковники.
Поклонився гетьман, хан милостиво опустив повіки, та не надовго вистачило пихатості. Воїн, що звик до сідла, а не до трону, мірявся з ворогом і спільником не вишуканими фразами, а мечем або ж торгом, тож запитав нахмурений і неприступний:
— Що отримають мої лицарі за рать?
— Крим заселиш ляхами, — коротко відповів Хмельницький.
Було в цій відповіді стільки впевненості в перемозі, стільки сили продзвеніло в голосі гетьмана, що стрепенувся хан, і захоплення, а разом якийсь острах чутно діткнулися його. Він глипнув спідлоба на гетьмана: перед ним стояв не той Хмельницький, що просив у нього допомоги в Бахчисараї — маловідомий сотник і капітан низових берлатників у Дюнкерку. Вождь великої держави, що раптом виросла на руїнах пошарпаної шляхтою Речі Посполитої, визнаний світом переможець не допомоги тепер просить, а пропонує плату за спілку. І згадав Іслам–Ґірей Замостя: що було б, якби він став над Віслою? На мить уявив собі козацького самовладця, що діткнувся одним плечем Московитії, а другим Пруссії, спершись спиною до Швеції, напирає дужими грудьми на Причорномор’я, витісняє з Диких степів джамбуйлуцьку і буджацьку орди і простягає руку до Перекопу. Кришаться, мов мурашкова купина, замки Оp–капу, розтулюється жменя, щоб затиснути Крим…