Чабан зіскочив з коня, подав дитині бурдюк із кумисом.
— Пий, гюзель.
Мальва жадібно припала до бурдюка, цілющий напій повернув їй дрібку сили, привиди зникли з-перед очей, дівчинка кволо осміхнулась до пастуха:
— Алла раз олсун, дост ака87.
Парубок дзвінко засміявся.
— Дивись, яка з неї татарочка! А звідки ти, мала гяурко?
Мальвині очі наповнились страхом, вона згадала, як у Кафі кидали в них хлопчаки каміння, обзиваючи цим словом. Обхопила маму за шию, залебеділа:
— Я не гяурка, не гяурка!
— Ти не бійся, — пастух погладив її по колінцях. — Християни, мусульмани — люди, чого ти плачеш?
— Я не гяурка, я мусульманка, — не вгавала Мальва.
Юнак допитливо глянув на Марію. Вона опустила руку з бурдюком, промовила:
— Так, вона мусульманка.
— І ти? — недовірливо придивлявся чабан до слов'янського обличчя жінки.
Промовчала.
— Спасибі тобі, добрий хлопче, — сказала по хвилині. — Ми йдемо в Бахчисарай. Продай нам бурдюк кумису на дорогу і трохи каймаку88. Гроші в нас є.
Тим часом під'їхала двоколісна, крита повстю кантара. Воли ліниво зупинилися перед своїм проводирем. Крізь діряве шатро виглядала молода жінка в чадрі. З-під плоскодонної шапочки, вишитої золотом, спадали змійками на плечі тоненькі косички. Чорні очі пильно зиркали крізь проріз у чадрі.
Нам по дорозі, промовив парубок до Марії. Ми йдемо з худобою на яйли Бабургану і Чатирдагу. Сідай, підвеземо. Фатіма, — повернув голову до молодої татарки, — помісти їх в кантарі.
Такої ласки і доброти Марія не сподівалася від татарина. Кланялася парубкові, зворушена до сліз, розгублена.
В душній кантарі поруч із Фатімою сидів, спершись плечем на в'юки, старший чоловік. Він підвівся, дав місце подорожнім. Марія тихо привіталася, хотіла осміхнутися до жінки, але та суворо дивилася на неї і не відповіла на привітання.
— Мені аби дитина трохи відпочила, — мовила винувато. — Ми недовго будемо вам заважати.
Татарка мовчала, переводячи суворий погляд із матері на дочку. Старий крекнув у кулак, пробурмотів:
— Не говори до неї, вона німа.
Гірко вразило Марію нещастя молодої жінки
— Від уродження? — спитала.
— Та ні... Коли була ще маленькою, як от твоя, ми кочували за Перекопом степами Узухри89. Одного дня на наші кочовища напав Сагайдак із козаками. Палили і різали все живе. Я заховався у траві, а жінку мою, маму Фатіми, замучили в дитини на очах. Були б і їй голівку розтрощили, та не побачили за бебехами. Мову відібрало... Відтоді гяурів божевільне ненавидить, а це й дивиться, чи ви не з тих.
Спазма пробігла в Марії горлом.
— Ні, ні, — заперечила, натягаючи яшмак нижче підборіддя, — ми... ми з Кафи. В Бахчисарай до рідних вибралися...
Старий глянув на Марію спідлоба, пронизливо, і від цього погляду нудотна млість розслабила тіло. «Пропали ми, — подумала. — Він не вірить».
А той хлопець, хто він вам? — спитала Марія, намагаючись бути спокійною.
Син мій. Від іншої жінки Недолугий якийсь. Брати його пішли на невірних, а він із вівцями. До шаблі і торкнутися не хоче... А воювати мусимо. Турки женуть по ясир, голод завжди дошкуляє, козаки не дають спокою...
«Голод дошкуляє, — гірко осміхнулася Марія. Значить, сусіда грабувати треба, ніби йому життя не миле. Козаки не дають спокою! А чи не з помсти за таких, як я, напали конашевці на ваше кочовище і невинних за невинних порубали? Твоя дочка німа, і моя теж німа мови своєї майже не знає. А вона могла б співати і водити хороводи над Дніпром. Та ви її примусили забути пісню і мову, ви відібрали їй купальські вінки, через вас я мушу виховувати її яничаркою. Хіба не чув, як відмагається вона від одного лише слова «гяурка»?»
Промовчала Марія, їй тепер судилось тільки мовчати. Навіть тоді, коли топче хрест її дитина.
Зупинилися за Карасубазаром напоїти волів у річці. Це страшне місце добре пам'ятає Марія. Тут ногайці дозволяли невільникам митися. Чорною ставала вода, мабуть, тому самі татари назвали місто Кара-су90.
— Зуя, — промовив старий, показуючи на річку. — Коли переселялись хани з Ексікириму91 в Бахчисарай, померла по дорозі жінка хана Хаджі-Гірея — прекрасна Зуя. Тут похоронили султан-ханим і назвали її іменем ріку.