Напевно ніколи не бачив би Стратон волі, якби не щасливий випадок. Захворів у бея син — єдиний його спадкоємець. Коли вже всі знахарки прирекли хлопчину на смерть, зайшов до бея Стратон і сказав, що вилікує хворого, але в заплату зажадав волі. І сталося диво: видужав баринський спадкоємець від чудотворних трав, а бей дотримав слова.
Про повернення на Україну навіть не мріяв Стратон. Пропав кінь, то й узду кинь... Його домівку на очах зруйнували, старих батька і матір убили — до кого вертатися? Дехто утікав, пробираючись через Сиваські болота, та Стратон навіть не пробував. До ходу був нездалий, то й не важив тією волею, що має. А тут не пропаде — все вміє робити.
Пройшов степи, ніде не знайшов місцини, де б міг заховатися від злого ока. Манили степовика до себе гори. В опустілий Мангуш прибрів випадково. З грецьких поселень залишилися лише купи каміння, зарослі бур'янами, та сліди городів, — зупинився Стратон, не можучи второпати, чому люди покинули таку благодатну долину. Глянув оком майстра на білу скелю, що виднілась над річкою Бодраком, і подумав, що греки — нерозумні люди. За цей камінь, тільки зумій його різати, багачем станеш. Та що кому...
Знав Стратон татарський земельний закон за шаріатом98 хто оживляє мертву землю, той бере її у власність. Якщо ти викопав криницю на пустирі, то володієш землею на сорок кроків і в усі чотири сторони світу, дерево посадив — на п'ять кроків, а знайшов проточну воду — то аж на п'ятсот.
Потічок Стратон назвав по-татарськи Узенчиком99, обгородив ділянку землі камінням, зробив залізний шпунт і почав різати бодрацький камінь. На дерев'яних полозах тягав його в Бахчисарай і продавав вірменам; добротний будівельний матеріал помітили татари. Небавом до Стратона в Мангуш навідався один бахчисарайський мулла умовитися, щоб Стратон доставляв йому камінь для мечеті. Отоді посипалися гроші до кишені: купив собі коня, вибудував хату, і почали сюди стікатися з різних кінців Криму гяури.
Не забарився провідати Стратона власник земель, що біля Бахчисарая, нефортунний яшлавський бей. Серед усіх кримських — найбідніший. Ширіни захопили родючі землі біля Кафи і митницю кафського базару. Ширінський бей диктував волю ханові, і перед ним розступалися вартові, коли в'їжджав у ханський двір. Мансури володіли прибутним Перекопом, Барини — невольничим Карасубазаром, а Яшлави, притулившись біля ханського порога, ниділи на незаселених горбах, які не давали прибутків.
Дізнавшись про дорогий бодрацький камінь, що його відкрив гяур Стратон, він добився в хана ярлика100, який дозволяв вільним християнам поселятися в Мангуш, а щоб невірні не стали надто свавільними, наказав довколишнім татарам перейти в нове село.
Новий Мангуш виріс за кілька років. Швидко появився в селі татарський кет-худа, баскаки101 здирали харадж і джізьє102 від господарств і від виробітку каменя — покотилися круглі алтини в скарбницю Яшлавів, а в Бахчисараї виростали нові будинки й мечеті з бодрацького вапняку.
Дехто йшов до Стратона вчитися каменярської справи, інші розробляли кожен свій кар'єр. Татари не ходили на каменоломні — вони воліли торгувати городиною на бахчисарайському базарі, може, тому ніколи не було неприязні і сутичок між християнами й мусульманами. Татар у Мангуші було небагато. Розселилися вони вперемішку з гяурами і по-сусідськи зжилися, наче й ніколи не було ворожнечі між цими народами. Тільки дивне диво: християни, яким здавалося спочатку, що ніхто їх у цій видолині не знайде, відчули себе раптом комірниками в чужій хаті і почали пристосовуватися до господарів. Умерла пісня, що гомоніла в селі вечорами, — адже мусульмани не виходять із хат після заходу сонця; почала стихати українська мова на вулиці — розмовляти нею стало незручно перед татарами; татарки вороже дивилися на дівчат і молодиць, що ходили з відкритими обличчями, тож, ідучи в Бахчисарай на базар, українки закутувалися в чадри, щоб не дратувати правовірних.
Боліла душа в Стратона, дивлячись, як поглинає татарва православні душі — непомітно, крадькома, без крику, і задумав церкву побудувати; може, вона не дасть людям забути своє. І якраз, дуже до речі, появився в Мангуші колишній запорозький дяк — буде кому правити богослужіння. Порадилися старші громадою, почали будувати гуртом. Кетхуда не перечив, та коли вже зводили баню, він прискакав на коні і закричав: