— Звідки воно в тебе?
— Я... Я ювелір. Сам зробив...
— Ти — ювелір? — зареготав яничар. — Ювеліри там, на Бедестані, а ти злодій! Бо якби ні, то став би поруч із своїми цеховими.
— Я не цеховий...
— То яке ти маєш право продавати такі коштовні речі поза цехом?
Алім повернув голову, зупинився.
— Що там?
Яничар пошкодував, що привернув увагу чорбаджія, тепер амулет дістанеться йому. Він притьмом сунув за пояс коштовність, і тоді закричав Хюсам:
— Віддай! О аллах, я працював над ним сорок ночей! Алім простягнув руку, яничар слухняно віддав чор-баджієві амулет.
— Ти звідки береш такі речі? — глянув Алім спідлоба на старого, він не впізнав його, бо й годі було впізнати: Хюсам висох, згорбився, обличчя втопилося в кудлатій бороді, тільки очі звідкись були Алімові знайомі.
Хюсам затрусився, простягнув обидві руки, схлипнув:
— А... Алі... — більше слів не міг видавити з горла: перед ним стояв той, який колись кликав його батьком.
— Звідки ти маєш такі речі? — придивлявся чорбад-жі до амулета. О, він не сподівався аж такий дорогий подарунок принести сьогодні вирлоокій Зулейці. Але звідки в цього жебрака такі дорогоцінності?
— Ти — злодій, — сказав він спокійно, кивнув яничарові, і той миттю згорнув з крісельця решту краму. Застогнав Хюсам, схопився руками за чалму:
— О аллах, що роблять ці грабіжники! На ювеліра посипались удари, крамарі порозбігалися, хапаючи свій товар, яничари, скориставшись із нагоди, забирали, що потрапляло під руки.
Хюсам лежав на землі, заслоняючи обличчя руками, а коли сам Алім штовхнув його ногою під ребра, неймовірна кривда і лють додали йому сили, він звівся на ноги і прохрипів, бризкаючи слиною в обличчя чорбаджія:
— О зміє ядуча, викохана за моєю пазухою, о виплодку самого Ібліса, о смерте наша! Та хай тебе рідна мати прокляне!
Тепер Алім впізнав Хюсама. Він на мить остовпів, розгубився, та довкола стояли яничари — чорбаджі не міг прощати якомусь жебракові такої зневаги.
Гострий ятаган проколов горло старого ювеліра.
...Діждавшись, поки з-перед парадних воріт Біюк-сарая розійдуться яничари і спагії, до вартового підійшов якийсь купець із великим сувоєм парчі.
— Мені велів кизляр-ага Замбул принести дорогоцінні тканини для гарему, — крізь вузькі прорізи повік на вартового зиркали маленькі рухливі зіниці. — Накажи провести мене до Замбула.
Кизляр-ага підозріло зиркнув на торговця парчею. Він не кликав сьогодні нікого.
Все починало набридати старому євнухові: і гарем, і недолугий султан, і служба. Сьомий десяток ліг на спину, все важче було її згинати; колись в'юнкий і спритний плазун ставав лінивим алігатором, якому хотілося без діла лежати на сонці, роззявивши пащу. І має вже через що. Багатство є. Якби ще чистих кілька тисяч піастрів, він купив би у капудана-баші129 галеру, перевіз би свої скарби до Мекки і там спокійно доживав би віку.
— Не питай нічого, Замбуле, — промовив тихо купець, і ахнув кизляр-ага:
— Сефер Газі!
— Тс-с-с... Не розпитуй, як я дістався сюди з Родосу, і не клич прислужників, поки мене не вислухаєш. Я розбагатів, у цей сувій парчі загорнутий мішок із золотом, один мішок. А другий цілий юк130 лежить у найпотаєм-нішому сховку в одного татарина, що торгує на Беде-стані. Якщо ти мене викажеш, то другий мішок для тебе пропаде. Коли ж нині скажеш султанові, що Му-хаммед-Гірей готує змову проти нього, а єдиний вірний слуга Ібрагіма — це Іслам, ти отримаєш його. Як тільки мій вихованець вийде від султана з позолоченим мечем, я тобі дам ярлик, з яким ти підеш до торговця тканинами татарина Мемета. А тепер купуй у мене цей сувій парчі і неси його легко, мов пір'їнку, Ібрагімовим красуням.
— Шайтан... — просичав Замбул і прийняв із рук Сефера важкий сувій.
Ібрагім поволі заспокоювався. Зловісний гармидер біля воріт Біюк-сарая нагадав йому, було, ту ніч, коли бенкетував увесь Стамбул, а він сидів у в'язниці, проклинаючи могутнього Амурата. І раптом двері навстіж, і натовп біля дверей тюрми, і труп ненависного брата перед ним. А що, коли цей підозрілий гармидер — то вже його, Ібрагімова, черга? А, слава аллаху... Яничари збунтувалися за право першими цілувати його шубу... Значить, вірні йому, ще довго зможе він ніжитися в розкошах і спокої... Ібрагім повільними ковтками цідив вино, очі п'яно плавали в орбітах, два Замбули увійшли до султанської опочивальні.
— Я не кликав тебе, чого хочеш, кретине?
— Змова проти тебе, султане, — випалив Замбул. Випав глечик із рук Ібрагіма, він схотів схопитися на ноги, але спина прикипіла до подушки. Прохрипів: