— Хане, — сказав він. — її мати... вмирає. Зойкнула Мальва, прожогом кинулась до виходу і погналась ущелиною.
— Мамо-о!..
Миготіли різнобарвні плями перед очима; все, що сталося сьогодні, здавалося тепер їй сном, а дійсність прийшла страшною вісткою: мати вмирає. Через неї, через неї... через неї...
Вбігла в хату. Стратон стояв біля постелі чорніший від ночі, вороже глянув на Мальву.
— Ти заплатила їй за все. І за своє народження, і за те, що не дала тобі загинути в цій страшній неволі...
— Вмерла?! — скрикнула Мальва і припала до матері. — Вай, вай анам142!
Марія розплющила очі, кволо прошепотіла:
— Ти тут, дитино?.. О Соломієчко моя. Не плач, не плач, я... я не хвора, тільки'серце не послухалося чомусь. Скільки воно витримувало... Я завтра встану. І ми підемо на тихі води... на ясні зорі... О, як я чекала цього дня! Грамота у нас є, ми вільні... Чому ти йшла до них, дитино?
Мальва впала перед матір'ю на коліна і чолом притулилася до її шорсткої долоні.
— Мамо, чуєте, мамо... — Марія підвела голову. — Ти вислухай мене. Я чекала його... Хіба я могла знати, що цим завдам тобі горя? Я полюбила його ще малою, він тоді не був ханом. А ти ж мене мусульманкою виховувала, я не вмію тужити за тим, що ти, хоч і хотіла. Я не знаю тих ясних зір і тихих вод твоїх. Вони в мене тут — у долині Узенчика, на верхах Чатирдагу, на вулицях Бахчисарая, в його очах. Але той край, що ти оплакала, не чужий мені, бо він твій. І якщо хан мене любить, хіба він піде плюндрувати землю моєї матері? Я люблю його, мамо. І ти не губи мене своїм краєм так так само, як мій згубив тебе...
Мальва ридала і цілувала Маріїні руки. Марія підвелася, спершись на подушку ліктями, їй у голові не вміщалось, що той самий хан, перед яким вона сьогодні лежала ниць на землі, має стати її зятем. Тут щось не так... Вона — полковничиха Самійлиха — ханська теща? Роздивилася по хаті, заглянула Стратонові у вічі, чекаючи від нього поради. Але він не відповів на її німу просьбу. Руді брови опустилися аж до повік, і докір тьмянів у його блідуватих очах.
— О Ісусе, що я наробила! — схопилася обома руками за волосся і забилася в розпачі на постелі.
У п'ятницю перед обідом із Мангуша виїхала крита шаламаджею143, замаєна пальмовим віттям кантара. Спереду сидів молодий погонич, погейкував на п'ять пар гладких білих волів і розкидав у натовп, що висипав із Мангуша і Бахчисарая в ущелину Ашлама-дере, барвисті хустинки. Позаду кантари йшли музиканти, виграючи на зурнах і чонгарах144.
Весільна процесія зупинилась перед літнім ханським палацом, їй назустріч вийшов сам Іслам-Прей у соболиній шубі. Він підійшов до кантари, розсунув шовкові завіси і виніс на руках молоду, закутану в золоту фередже, закриту яшмаком із рожевої турецької кисеї. Під музику, гамір і вигуки він проніс її між рядами людей і зник за воротами палацу.
Постояли мангушці і розійшлися — здивовані, заздрісні, а деякі з надією, що чей заступиться за них колись молода султан-ханим Мальва.
Ні Марія, ні Стратон не проводжали весільну кантару, не бенкетували на доччиному весіллі. Сиділи зі своїм чорним горем у Стратоновій світлиці, такій тихій-тихій, мов по покійнику.
Сім веж Ор-капу навіки зачинилися перед Марією, пересунулися з Перекопу, і зупинилися непройденими горами довкола Маріїної домовини над долиною Узенчика.
Дотепер цих скель не помічала Марія. Адже біля їхніх стін жило тільки її тіло, працювали тільки її руки на гріш, а душа, а надія були далеко поза ними, тому скелі не гнітили. Нині ж вони зійшлися, стулилися білими ребрами, загородили той вузький прохід, яким довгими роками мандрувала з Мальвою у край веселий...
Дві гори: Анам-каяси і Балан-каяси... Гора-мама і гора-дитина. Колись, кажуть старі татари, тут жила вдова з дочкою. Посватався до Зюлейки розбійник, і пішла Зюлейка йому назустріч. Побачила це мати і закричала: «Краще камінням станьмо!» І перемінилися обидві на скелі.
О, якби мала тепер Марія таку чарівну силу!
Не втішив її ханський багатий агарлик — плата за наречену. В десятикрат повернулися Марії тяжко зароблені гроші на грамоту. Та кому тепер вони були потрібні?
Минув тиждень, другий, і вибралася стара мати, ханська теща, до палацу провідати дочку. В чорному і чорна на обличчі, мов тінь людська, підходила до зачинених залізних воріт. Зупинив її стражник у гостроверхому шоломі, з бердишем у руці.
— Куди, стара!
— Я до дочки, — сказала, блукаючи поглядом по землі. — Вона дружина ханська.
142 Ой, ой мамо! (Татар.)