Загін кизилбашів був розбитий за один день. Кир-огли поруч зі своїми соратниками конав на палі. Живим залишили лише одного меддаха Омара. Йому зв'язали» руки і привели перед конаючого ватажка повстанців, щоб він бачив страшну його смерть.
До Омара підійшов Мурах-баба. Зловтішно блищали його очі, він не забув, як принизив колись його меддах Омар на горі Тепеоба в Кафі.
— Бачиш, старче, де ми знову зустрілися? Розпочинай тепер своє дабірство, ти ж знаєш коран напам'ять, і доведи, що не я, а ти хочеш добра своїй державі. О, тобі, зраднику, більше не допоможуть усі філософи світу.
Мовчав меддах Омар, не відриваючи погляду від спотвореного муками обличчя Кир-огли. Що думає він тепер? За що кається? За те, що вступив у нерівний поєдинок з тиранами, чи, може, за те, що просив у них пощади перед смертю?
— Ти, певно, Омаре, думаєш, що так помреш, як він, — вів далі Мурах-баба, показуючи на Кир-огли. — Я знаю, ти один серед усіх цих боягузів хотів би такої смерті. Та не стяв тобі голови Амурат, не запроторив у темницю Ібрагім, то я тебе помилую. Помилую для того, щоб не робити тобі слави й честі, якої бажаєш ти й ті, що теж колись наважаться так гинути. Ні, я водитиму тебе майданами міст, мої дервіші пригріватимуть тебе розпеченим залізом, поки не назвеш себе брехуном і науку свою брехливою. А потім дамо тобі можливість жити і виголошувати на мімберах проповіді, які складе для тебе шейхульіслам. Коли ж не захочеш, виріжемо тобі язика, щоб погане слово, бува, не зірвалося з нього, повісимо ярлик на шию з написом: «Я — брехун» — і прив'яжемо до стовпа Костянтина на Ат-мейдані, а людей примусимо йти процесією повз тебе і плювати тобі в лійде... А тепер скажи мені по щирості, що спонукало тебе, родовитого турка, піти проти своєї влади і ув'язатися в цю дитячу гру у війну? Адже знаєш, що так, як одна людина не може бути водночас чиїмсь батьком і сином, так і раб не може бути паном. Ти ж бачиш, ще не проспівали муедзини до магріба148 в мечетях Адріанополя і баталія закінчилась. Чи ж варто було губити себе?
— Я не зумію пояснити тобі того, — відповів меддах Омар, — чого твоя голова зрозуміти не спроможна. Сказав один філософ: з невігласом, який вважає себе мудрецем, не заводь розмов. Скажу тільки одне: нині загинув Кир-огли, а завтра, певно, загине боснійський ватажок повстанців, який мав з'єднатися з нами. Але важливо те, що стала можливою боротьба розуму з темрявою. А те, що можливе, рано чи пізно стане дійсним. Гряде велика боротьба, дервіше. Хіба не знаєш, що коли в кадубі появилася хоч одна маленька дірка, то вино все-таки витече. Коли скелю черкнула тріщина, то камінь конче звалиться. Якщо прозрів хоч один яничар, то розбредеться цілий корпус. Якщо один із можновладців умів мислити, то значить, що мій народ може мати розумних правителів. А коли простий пастух доросте до такої сили, що зуміє гинути на палі, не каючись, тоді ви програєте... На мою ж допомогу не важ, Мурах-бабо. З цієї миті я не промовлю жодного слова, можеш відрізати язика. Він мені більше не пригодиться.
...Меддаха Омара потім задушив власними руками Муса-паша.
Розділ шістнадцятий
Ой що ж бо то та за чорний ворон,
Що над морем крякає,
Ой що ж бо то та й за бурлака,
Що всіх бурлак скликає?
За гаремними вежами — Персидський сад, перлина ханського двору, краса, затулена мурами від людських очей, недоступна, ув'язнена.
Фінікові пальми тягнуться кронами у висоту, а визирнути на світ їм не судилось, нудяться філодендри й фікуси, їжаться сердиті кактуси... Розпускаються турецькі тюльпани, пучнявіють африканські гладіолуси, хиляться чашечками до землі петунії — і тішиться смуток в ханському раю, смуток самотності, непотрібності, невизнаності.
Рік за роком: розквітають і в'януть, і знову цвітуть з надією, що хтось побачить їхню красу, — надаремно. Ніхто нею не радіє, не милується. І тому смутна ця краса, і сумно ходить по алеях найкраща квітка Персидського саду — чарівна ханим Мальва.
А за нею дріботить євнух, його недремне око пильнує повелительку, а звикнути до євнушої опіки вона не може. Колись, ще в перші місяці любовного рожевого хаосу, вона марнославно раділа, що хиляться перед нею євнухи, никнуть ханські жінки і опускають очі бекечі, та дедалі увага слуг сковувала і гнітила, затьмарювала щастя кохання, що залило багряною повінню її юність. І ці мури — ці остогидлі мури, за якими ніхто ніколи її не побачить, не замилується, щодень більше давлять, виростають, і маліє Соколина вежа, що підвелась копулою-юртою над будовами палаців. Колись їй можна було дивитися на світ з Еклізі-буруну на Чатирдагу, а тепер тільки з цієї вежі. І так буде весь вік... Зів'яне краса, стане вона такою, як старші Ісламові жінки, і тоді... невже лише злоба і заздрість будуть їй єдиною насолодою в цій пишній тюрмі?
148 Молитва при заході сонця.