— Порох стіп твоїх Іслам-хан, негідний цілувати твої ноги... — простогнав тремтливим голосом посол, — доносить тобі, що... що він особисто виходить з усім своїм військом на Ляхистан, і ще доводить до відома: ногайські полки Тугай-бея вже розгромили з козаками ляхів на Україні... Хан просить тебе теж іти по багатий ясир, а на знак високої поваги до вождя і воїна велить віддати тобі цю коштовно оздоблену шаблю і листа...
Розширились у султана зіниці, задрижали м'язи на дряблому лиці, приступ скаженої люті повільно накипав, але ще не міг прорватися. Ібрагім довго дивився в лист, не розрізняючи літер, і враз скочив, заверещав:
— Як, як він смів?! Ми шерть дали польським послам, як насмілився смердючий пес почати війну з Ляхистаном, не питаючи мене?
Посли стояли на колінах, опустивши до землі голови, вони вже не чекали, що султан, як це належиться, накаже одягти їх у почесні кафтани. Згасала надія вийти звідси живими.
. — Я піду не на Польщу, а на Крим війною, я затоплю кров'ю погану вашу землю, а вас... вас — бити киями і гнати до Золотого Рогу!.. — Ібрагім кричав і тіпався в люті. — Ну, чого ви стоїте? — накинувся на секбанів, і ті пустили на послів собак.
Тоді прийшла черга до недима, який один зі всіх тут присутніх був спокійний за свою шкуру.
— Що твій гороскоп? Чому не попередив мене про чорну вість, чому затаїв її переді мною? Ви всі, ви всі проти мене, всі зрадники! — султан схопив шаблю, подаровану послами, і, не виймаючи її з піхов, сягнув нею по черепу свого єдиного дорадника.
Недим упав на землю мертвий, і в цю мить спам'ятався Ібрагім. Він вклякнув біля нього, тер долонею по синьому басамані на скроні і безпорадно розглядався довкола.
— Зюннун... Зюннун...
Заклекотіло в яничарських казармах: Ібрагім прогнав татарських послів, а потім убив булук-башу, який прийшов із домаганням відправити стамбульські орти на війну з Ляхистаном. Згадали тепер воїни своїх побратимів, що останнім часом таємно зникли з казарми, проклинали ім'я валіде Кьозем, заговорили про найбагатшу у світі здобич, яка потрапить у руки шолудивим татарам. Мурах-баба виголосив у мечеті проповідь про розпусного султана, який проводить час у розкошах і гендлює державою та військом, яничари з мідними казанами поривалися з казарм на вулицю. Стримував їх Hyp Алі. Він ще не зважувався на ребелію.
Ібрагім зачинився у тронному залі і не впускав до себе нікого. Не стало вірного недима, султан оплакував його і перебирав у пам'яті всіх сановників і слуг: нікому більш довіритися не наважувався. А самостійність лякала його, зі всіх кутків просторого залу віяло подихом смерті. Ібрагім зачиняв двері на всі замки, а їсти подавала йому кяя-хатун через шафу, що поверталася в стіні довкола осі. Кожного разу гаремна служниця шептала йому крізь щілину, що одаліски хочуть утішити великого з великих, та він боявся йти навіть до гарему.
У тривожній самотині Ібрагім починав розуміти: він безсилий, і життя його існує поза державою. Щось там на світі діється без його відома, діється, певно, і в дворі, а нікому вже переконувати його в тому, що він найсильніший і наймогутніший і всі бояться його гніву. Кермо раптово вислизнуло з його рук: Крим самовільно розпочав війну з Ляхистаном, якесь нове військо — йені-чері — появилось на півночі і змітає все на своєму шляху. Йені-чері, всюди йені-чері! Скоро весь світ рушить на Османську імперію, а сама ж імперія хіба не стала ворогом його, султанського життя?
Крізь залізні мушарабії дивився в сад, що спускався по схилу до Босфору. Там пишалися лотоси і гліцинії, достигали мангові плоди, і згадував Ібрагім свій перший день султанування, коли він, вільний, одягнений і нагодований, вийшов до квітів, а з уст його зірвалися слова ніжного вірша про зажуреного солов'я. Чи не краще було тоді пройти за огорожу попри рибацькі селища і загубитися в людському морі?
І сплив на думку вірш Караджа-оглана163 — слова цього вірша були страшні, а все одно вони мимо його волі самі вимовлялися, як невблаганне приречення:
Не хочу, не хочу! — закричав Ібрапм, і тільки відлунило в залі — мертво, зловісно.
Самотність ставала нестерпною, хотілося забуття. Тому чекав шепоту кяя-хатун. В обід обернулася шафа зі стравами, а в щілині прошелестів голос гаремної служниці:
163 Турецький поет першої половини XVII ст.