В залі дивану перед шейхульісламом, пашами і Hyp Алі стояв Ібрагім, якого притягли сюди за руки білі євнухи. Він уже знав, що настав його кінець, але повірити в це було трудно: надто різкий був перехід від всемогутності до ув'язнення. Здається, вчора його витягли з темниці на трон, а нині знову туди? Без султанських регалій і чалми виглядав надто мізерним і худим, пригаслим голосом він запитував учорашніх своїх підданих, а нині суддів:
— Що це має означати? Як ви...
Шейхульіслам і Hyp Алі коротко переглянулись, зніяковіння майнуло в очах. Може, їм самим стало тепер дивно, як могли вони колись супроводжувати цю жалюгідну нікчему в мечеть Еюба, а потім десять років боятися своєї власної вигадки; можливо, подумали про те, що завтра вони посадять на престол інший свій витвір, і нічого від того не зміниться, а нинішня розправа з Ібрагімом — тільки помста за особисті кривди?.. Але так чи інакше спектакль закінчувався сам собою, Карагез закривав свій балаган.
— Тобі, Ібрагіме, була порада — сьогодні зректися престолу, — мовив Регель, — і, зробивши це спокійно, ти б доживав віку в Ексі-сараї. Але ж диявол надоумив тебе не тільки насміятися над моєю дочкою, а й над святим кораном. За це ти сядеш у темницю і...
Пронизливий писк обірвав мову шейхульіслама, Ібрагім забився в істериці, він плескав у долоні, викликав слуг, погрожував і отямився від короткого слова Hyp Алі:
— Йолюм164.
Тоді він упав на кахляну підлогу і заблагав:
— Аман, аман165! Я жити хочу!..
Ібрагіма вивели, шейхульіслам повернув голову до яничара-аги.
— Хто це зробить? — спитав, примруживши очі.
— Будь-хто. Та запропонувати треба чорбаджієві першої орти Алімові. Цей щасливець, якому судилося підносити чашу шербету султанові, може стати завтра на моє місце.
— Але ж ти знаєш, що чужинець, який...
— Отож він сам і доведе, чи гідний командувати військом Порти. Простому яничарові вистачить ятагана, яничару-азі потрібен ще й кмітливий розум.
Подвір'я Біюк-сарая кишіло від яничарів, які штурмували гаремну браму. Там замкнулася валіде Кьозем із онуком Соліманом. Впали залізні грати, зіскочили з завісів двері кімнати валіде: тихо гойдалися під стелею підвішені олійні лампи, розкиданий одяг валявся по долівці, посередині лежав перевернутий міндер, тільки в кутку стояв неруханий кований залізом ку-фер. Хтось відхилив віко, та замість сподіваного золота побачив у ньому перелякану на смерть Кьозем. Вона виповзла з куфра і сипнула жменю грошей перед яничарами. Вони кинулись до неї, мов голодні вовки, зірвали золоті серги з вух, стягли браслети і персні з рук і прокололи кинджалами.
Султанича Солімана, якого яничари мали доставити живим Hyp Алі, не було ні тут, ні в дитячій спальні. Враз відчинилися бокові потайні двері, і до гарему валі-де увійшла Тургана-шекер, ведучи за руку семилітнього хлопчика, її красиве обличчя позначили зморшки, а колись хтиві очі, що зманювали щедрого султана, грізно дивилися на розшалілих яничарів, вгамовуючи їхню сваволю. Хлопчик плакав, переляканий галасом, владна мати не звертала уваги на плач дитини.
— На коліна, раби, перед султаном великої Порти Магометом Четвертим! — наказала вона, і миттю згас запал войовників трону.
Яничари опустили ятагани і впали ниць до стіп його світлості шахзаде166.
Перша орта знову готувалася до зустрічі нового султана, який завтра вертатиметься з мечеті Еюба, oneрезаний мечем Османа. Чорбаджі Алім згадував, із яким хвилюванням і надією виносив він із казарми чашу шербету для Ібрагіма десять років тому. Тепер йому було байдуже. При Ібрагімові він ні на п'ядь не підвищився по службі, хоч виконував її ретельно. Звання чорбаджія отримав за вбивство української полонянки в Багдаді, — за жорстоку смерть турка Кир-огли його навіть не похвалили. А брати по крові просили тепер турків у спільники. Світові події не йшли в парі з розрахунками Аліма. Зміни, що заходили в Османській імперії, — теж не на руку. Валіде Кьозем скасувала девширме167, до яничарського корпусу напливало все більше турецьких хлопців, а ті, підростаючи, називали справжніх яничарів погордливо — аджем168. Туреччина, якій він усе своє свідоме життя вірно прослужив, не визнала його за свого.
Чи то правда, а говорять старі меддахи по кафеджіях, що турки колись з'їли серце Байди, бажаючи набратися його хоробрості Які турки? Ті, що прибувають тепер в яничарські казарми, чи ті, яких Алім саджав на палі під Адріанополем? Та все одно — з'їли, і його більше немає в грудях. Якби хоч крихта того серця залишилась, то, може б, не так шмагали мозок образливі слова: «козак», «аджем», «Байда». Який же Байда? Хіба обличчя, хіба постава, бо серця теж нема! Хотілося кричати, або впитись, чи вбивати когось: турки з'їли серце, і волю, і гідність, і наймення. Все! Але вино не допомагало, чужа смерть більше не вражала, крику яничарської душі ніхто не чує. Залишалася тільки байдужість.