— Машаллах172! — скрикнув Алтан. — Я не знав про це... — І радість з приводу смерті здольного суперника таки бризнула з очей. — Чорні вісті приносиш, хане... Хай возрадуються в могилі кості ногайського звитяжця.
Іслам-Гірей єхидно посміхнувся.
— Не печалься, Алтане. На його місце я призначив Карачі-бея, то не гірший водатир. Тебе ж хочу спитати, чому піклуєшся ти лише самим собою? Хіба не бачиш, що сьогодні кожен крок, кожне слово наше важить ні більше ні менше, як доля Кримського улусу, в якому і тобі, і нащадкам твоїм жити треба?
Ширінський бей не відповів, слова хана гнітили його, він ще не міг змиритися з утратою своєї влади.
Диванний зал Алтана не поступався своєю пишнотою перед ханським. Стеля викладена самшитовими клинами з позолотою, стіни списані в'яззю, міндери оббиті золотистою парчею, під стелею — люстра з сотнями свічок.
— Присядь, хане, — показав бей рукою на оббите оранжевим сукном високе крісло з золотим півмісяцем на спинці. Сам умостився на дубовій масивній табуретці. — Я слухаю тебе. Що думає чинити тепер київський тріумфатор Хмель?
Іслам-Гірей довго мовчав, розглядаючи інкрустований перламутром цибух Алтанової люльки. Сам не курив, спостерігав за клубками диму, що вихоплювалися з чашечки, ніби з вистреленого ядра.
«Київський тріумфатор... Вай, то й справді про такий тріумф не мріяв і Владислав IV, коли йому вже здавалось, що однією ногою став на підмосток московського престолу; а чи дорівняло б свято в'їзду багдадського звитяжця в Стамбул в'їздові в Київ переможця під Жовтими Водами і Корсунем? Амурата IV отруїли, а під копита гетьманського коня стелив народ гаптовані рушники від Золотих Воріт аж до Софійського собору в стольному городі України, і сам єрусалимський патріарх Паісій благословив Хмельницького.
Та чи задля почестей вернувся Хмельницький з-під Замостя? О, ні! Інше намотав на вус цей український барс із розумом кобри. Він кинув клич посполитому лядському люду, і вже в Татрах підвелися горяни, сокири схопили в руки, і ще день-два — піде чернь з Ля-хистану назустріч Хмельницькому. Чи потрібен буде тоді гетьманові союз із кримським ханом?.. Інший союз вкласти задумав, повертаючись з-під Замостя в Київ — з Москвою!
А йшли ж дотепер разом...»
Тож попри Білу Церкву і Бердичів, переступаючи через польську ганьбу над Пилявкою, крізь спорожнілий Збараж навзаводи мчали козацькі полки до Львова, а поруч, не витрачаючи надарма своїх воїнів, не відставав Тугай-бей, щоб під містом левів отримати для свого війська жолд золотом. Вождь ногаїв власноручно відрахував двісті тисяч червоних злотих, що їх принесли львівські шляхтичі за викуп, і далі скакали ординці спопелілими польськими селами і містечками, впевнені вже, що малою кров'ю досягнуть Вісли з незліченним багатством повернуться в Ногайські степи, які ще не оклигали від голоду. А тоді...
Тоді Іслам-Гірей знав, що робити, маючи за плечима таку силу, як Україна. Хан наче лев, що готовий до стрибка, позирав за море, прислухаючись до стамбульської метушні. Двірцевий переворот звільнив його від дипломатичних викрутасів, із султаном-дитиною вже не захотів розмовляти — бив же копитами білий кінь Хмельницького над Вепром поблизу Замостя! Добрі плани складав Іслам-Гірей і гарячкове формував татарські чамбули, яких мусив зібрати багато: одних — щоб кинути на Кафу, інших — вивести на Україну і показати їх переможцеві Хмельницькому, коли він стане над Віслою. Щоб побачив його силу, щоб шанував і боявся південного спільника.
А коли вже було недалеко до здійснення ханських намірів, коли Іслам-Гірей дякував своєму богові, що надоумив його вступити в спілку з козацьким гетьманом, — бог православний а чи сам шайтан, підказав гетьманові повернутися в Київ і перетрактувати з московитськими людьми — людьми царя Олексія Михайловича. Ось воно що: гяур до гяура, — тож віри йому тяжко йняти.
А за цей час шляхта трохи оклигала. Безкінний король, пройдисвіт у кардинальській сутані, авантюрист тридцятилітньої війни Ян Казимір метається по Польщі, готуючи посполите рушення. Чи б не почати шертувати з ним?
— Хмельницький програв час, — промовив нарешті хан, не вірячи в правоту своїх слів (чи ж то повинен знати ширінський бей ханські прожекти?), — але війна триває і ми не виходимо з гри. Де проїхало переднє колесо арби, там мусить пройти і заднє. Я хочу від тебе, Алтане, тридцять тисяч добірних воїнів. Мені потрібне таке військо, яке б перевищувало польське і козацьке, разом узяті. Щоб я міг диктувати умови будь-якій стороні. Ти приведеш їх до Карасубазара не пізніше, як через два тижні. І не зловживай моїм терпінням, бею. Я відплачу тобі сповна — за добро а чи за зло.
172 Оце так! (Татар.)