життям. З цього погляду диспропорція між кількістю чоловіків і жінок, на яку я
спираюсь у суперечці, не головна. Питання треба ставити зовсім інакше.
Я думаю про те, що не можу навіть сказати Аиьєсі, на яку йду жертву,
відмовляючись од неї. Якби я це сказав, то тільки зміцнив би Аньєсу в її
“почутті” до мене.
- Аньєсо, - кажу я, ледь нахилившись уперед, - це неможливо через Колена. Якщо
я одружуся з тобою, він буде розчарований і ревнуватиме. Якщо ти вийдеш за
нього, не буду щасливий я.
Цей аргумент переконує її. Але вона все одно не може вирішити, чи їй залишатись
у Ла-Році, чи перебратися до Мальвіля, і вдається до сліз. Я підводжусь із
низенького крісла, сідаю біля неї на канапу й беру її за руку. Аньєса плаче. Я
її розумію. Вона, як і я, щойно відмовилася від свого щастя.
Коли вона заспокоюється, я подаю їй свою хустинку. Аньєса дивиться на мене й
пошепки мовить:
- Ти знаєш, що мене зґвалтували?
- Ні. Я цього не знав. Але здогадувався.
- Вони зґвалтували всіх жінок у містечку, навіть літніх, навіть Жозефу.
Я мовчу, а вона провадить далі:
- Може, ти через це.
- Ні! - перебиваю я її. - Є тільки одна причина, та, про яку я тобі щойно
сказав!
- Знаєш. Емманюелю, це було б несправедливо. Навіть якщо мене взяли силою, то я
все одно не повія.
- Звичайно, я в цьому впевнений, - кажу з притиском. - Ти тут зовсім не винна,
і я про таке навіть не подумав!
Я обнімаю Аньєсу й тремтячою рукою гладжу її щоки і волосся. Та замість жалості
мене охоплює жага. Вона така раптова й нестримна, що я аж сам цього жахаюся. В
очах мені тьмариться, і я цілком виразно усвідомлюю, що коли негайно не доб’юся її згоди, то зроблю те, що зробили з нею інші...
Коли я знов зустрічаюся з Мейссонье в темній каплиці, він набагато приязніший.
Бере мене під руку й відводить убік.
- Де ти був? Ми тебе всюди шукали. Зрештою, - провадить він із звичною
стриманістю, - це не має значення. У мене для тебе добрі новини. Все пішло як
по маслу. Вони проголосували за весь список, потім, на пропозицію Жюдіти, дуже
незначною більшістю обрали своїм духовним наставником Газеля, а за одним
заходом і тебе ла-рокським єпіскопом.
Я приголомшено дивлюсь на нього. Це вже крайність, оте обрання мене єпіскопом,
але якщо я повинен убачати в цьому перст божий, то господь виявив до мене свою
поблажливість, бо я ніколи не визнавав його.
- Мене? Ла-рокським єпіскопом? - вигукую я. - Але ж моє місце в Мальвілі! Ти
сказав їм про це?
- Вони знають, що ти не покинеш Мальвіль. Але, якщо я їх правильно зрозумів,
вони хочуть мати когось над Газелем, хто б його приборкував. Вони бояться його
запопадливості. - Мейссонье заливається сміхом. - Це спало на думку Жюдіті, і я
підтримав її.
- Ти її підтримав!
- Ну звичайно ж. Спершу я розмірковував, що справді варто, аби ти стояв над
Газелем. А потім подумав, що частіше бачитиму тебе.
Я дивлюсь на нього. Він теж зиркає на мене. Потім відвертає голову. Я не знаю,
що йому сказати. З шкільних років ми - Пейссу, Колен, Мейссоньє і я - ніколи не
розлучалися. А тепер цьому настане край. Наш “Гурток” розпадається. Нам у
Мальвілі також буде сумно без Мейссоньє. Я кладу йому руку на праве плече й
пробую втішити:
- Все буде гаразд, ось побачиш.
До нас підходить Тома й скупо вітає мене. Відтак наближається Жаке. Я питаю, де
Пейссу, і Мейссоньє показує мені його. Він стоїть за кілька кроків од нас.
Жюдіта, рада, що нарешті знайшла на голову вищого від неї чоловіка, цілком
заполонила його. Без угаву щебече до нього.
- Знаєш, - звертається до мене Мейссоньє, - після засідки, коли ти пішов по
наших до Мальвіля, я залишився сам серед трупів там, на шляху, й мене охопили
невеселі думки.
- Які саме?
- Ну, наприклад, про того Фейрака, якого ми мусили добити. А якби на його місці
опинився хтось із нас? Що б ми робили? Без лікаря, без ліків, без інструментів?
Чим би за таких обставин ми йому допомогли?
Я мовчу. Я вже думав про це. Тома теж, це видно з виразу його обличчя.
- Ми ловернулись до середньовіччя, - провадить далі Мейссоньє.
Я хитаю головою.
- Ні. Не зовсім. Щоправда, певна аналогія є, в середньовічні часи люди теж
переживали подібні хвилини. Але ти забуваєш одну річ. Наш рівень знань набагато
вищий. Я не кажу вже про те велике багатство, що його містить моя невеличка
бібліотека в Мальвілі. Воно нам знадобиться, розумієш, бо колись ми заходимось
усе відбудовувати.
- Коли ж це буде? - недовірливо питає Тома. - Нині ми всі свої сили вкладаємо в
те, щоб вижити. Боремося з грабіжниками, голодом. Завтра можуть початися
епідемії. Мейссоньє має рацію, ми повернулися до часів Жанни д’Арк.
- Ну що ти, - палко заперечую я йому. - Як ти, математик, можеш припускатися
такої помилки? В нас набагато більше знань, ніж у людей часів Жанни д’Арк. Нам не потрібні будуть цілі століття, щоб відновити свій технічний рівень.
- І все почати спочатку? - питає Мейссоньє й, звівши брови, дивиться на мене.
Це запитання приголомшує мене, по-перше, тому, що його ставить він, прогресивна
людина, і по-друге, що я добре розумію, що він бачить на кінцевому етапі цього
відновлення.