бліда й знесилена, лежала на великому ліжку з нападом астми, спричиненим, на
мою думку, тим, що в Мальвілі з’явилася Аньєса Пімон.
- Розумієш, Тома, в одній общині не варто мати аж двох ватажків: духовного й
світського. Інакше будуть нескінченні конфлікти й чвари. Той, хто командує
Мальвілем, має бути також його абатом. Якщо колись, після моєї смерті, тебе
оберуть військовим начальником, тобі доведеться також...
- Нізащо в світі! - вигукнув я. - Це суперечить моїм поглядам!
- Твої особисті погляди в цьому випадку не мають ніякісінького значення!
Передусім Мальвіль і його єдність! Зрозумій: якщо не буде єдності, ніхто з нас
не виживе! - гарячково заявив Еімманюель.
- Облиш, Емманюелю. Ти уявляєш собі, що я зможу стати перед товаришами й читати
молитви?
- А чому б і ні?
- Я матиму кумедний вигляд!
- Чого це раптом?
Його запитання прозвучало так категорично, що я затнувся.
Мені дуже прикро писати про те, що сталося потім, тому розповім про все сухо й
коротко.
Впродовж весни й літа 1978 та 1979 років Мальвіль і Ла-Рок, об’єднавши свої сили, розгромили ще дві ватаги грабіжників. Ми налагодили з нашим
сусідою систему зорового та слухового зв’язку, що дозволяла нам попереджати один одного про небезпеку й негайно вирушати
на допомогу.
Найсерйознішу тривогу було оголошено 17 березня 1979 року. Дзвін на ла-рокській
каплиці вдарив на сполох і попередив нас про серйозну небезпеку. Емманюель
залишив у Мальвілі Жаке та двох жінок, а з рештою кинувся на допомогу Ла-Року.
Через три чверті години ми дісталися до узлісся. Те, що ми побачили,
приголомшило нас. Незважаючи на пастки, незважаючи на колючий дріт, незважаючи
на запеклий вогонь захисників, п’ять чи шість драбин уже стояли зіперті до фортечних мурів. Ватага нараховувала
з півсотні одчайдушних головорізів, і близько десятка вже проникло за мур. Ми
напали на них із тилу й вогнем з рушниць та базуки (вона була тоді в нас)
перебили багатьох із них. Решта кинулася тікати. Емманюель зразу ж організував
переслідування вцілілих бандитів, які, поділившись на невеличкі групки,
сховалися в лісових хащах. Полювання на них тривало цілий тиждень.
25 березня ми впевнилися, що вбито останнього грабіжника. Цього дня Емманюель,
зіскочивши з Вурки, відчув у животі різкий біль. Його почало нудити, піднялася
температура. Він ліг у ліжко, і на його прохання я помацав йому живіт і
натиснув чотирма пальцями в тому місці, де він мені показав. Емманюель закричав
не своїм голосом і, кинувши на мене погляд, який я ніколи не забуду, кволо
сказав: “Це приступ апендициту. Вже третій”.
В наступні дні Емманюель розповів мені, що в нього вже були два приступи 1976
року й що його мали оперувати перед самим різдвом. Він навіть побував у
лікарні, й для нього вже приготували окрему палату, та в останню хвилину
Емманюель, обтяжений роботою й до того ж почуваючи себе трохи краще, відклав
операцію на весну. “Я вчинив нерозважливо і тепер розплачуюсь за це”, - сказав
він, навіть не глянувши на мене.
Однак через тиждень після серйозного приступу Емманюель уже знову був на ногах.
Але я помітив, що він більше не їздив верхи, намагався не натужуватись, їв дуже
мало, часто лягав і скаржився на нудоту. Цілий місяць перебував Емманюель у
такому стані, і ми потай сподівались, що він скоро видужає, але насправді
хвороба тільки на якийсь час відступила.
27 травня, коли він сидів за столом, у нього знов почався приступ. Ми перенесли
його до кімнати. Його морозило, термометр показував 41 градус; живіт був
напружений і твердий. Емманюель страшно мучився й почав танути як свічка. Менш
як за три дні очі його глибоко позападали, а обличчя, недавно ще повне й рум’яне, змарніло, стало попелясто-сірим. Ми не могли нічим допомогти йому, в нас
не було навіть аспірину. Ми сновигали біля його кімнати, плакали від люті й
безсилля і думали про те, що Емманюель незабаром помре. За нормальних часів
його врятувала б операція, яка триває всього десять хвилин.
На шостий день біль трохи попустив, й Емманюель випив півкухля молока, яке я
приніс йому вранці. У нас знову зажевріла надія.
По обіді, як і в попередні дні, з Ла-Рока прийшов Мейссоньє. Емманюель, хоч він
і дуже ослаб, розпитав Мейссоньє про його взаємини з Газелем і був радий
почути, що вони поліпшилися. Він ані на хвилину не втрачав свідомості.
Ввечері Емманюель попросив мене скликати всіх мешканців Мальвіля до його
кімнати. Коли ми зібралися, він по черзі подивився на кожного з нас, неначе