Принаймні я вважаю її кровозмісною відтоді, як священик мені сказав: “Тобі не
соромно! Жінка віку твоєї матері”. І я не знаю, чому він додав: “І яка важить
удвічі більше від тебе”. Адже насправді кохання - це не питання про кілограми.
Особливо коли йдеться тільки про “погані думки”.
- О, нагрішив, але не дуже.
- Не дуже! - каже він, стиснувши собі пальці, щоб присоромити нас. - Що,
наприклад?
- Ну, - кажу я цілком випадково, - набрехав татові.
- Гаразд, гаразд, - мовить абат Леба. - А що ще?
Я дивлюся на нього. Все ж таки він не почне зараз сповідати мене без моєї згоди
просто серед церкви! Й до того ж у присутності Колена!
- Більше нічого, - відповідаю я впевнено.
Абат Леба кидає на мене доскіпливий погляд, але мої прозорі очі уникають його,
й цей погляд губиться десь у просторі.
- А ти? - запитує він, обертаючись до Колена.
- Я також, - відповідає Колен.
- Ти також! - глузує абат. - Ти також набрехав своєму татові. Й це, на твою
думку, ти також не дуже нагрішив!
- Ні, пане священику, - каже Колен, - я... я своїй матері набрехав, - і кутики
його губ здіймаються аж до скронь.
Я побоююся, щоб абат Леба не розгнівався й не вигнав нас із святого дому. Але
він зумів опанувати собою.
- Отже, - каже він майже погрозливим тоном, звертаючись до Колена, - тобі
просто спало на думку завітати до церкви, щоб виказати невеличку молитву?
Я розтуляю рота, щоб відповісти, але абат Леба перебиває мене:
- Ну ж бо, Конте, замовкни! Я тебе знаю! У тебе завжди є відповідь! Дай змогу
Коленові відповісти.
- Ні, пане священику, - відповідає Колен, - то не мені спало на думку, а
Контові.
- А, Контові! Чудово! Чудово! Ще правдоподібніше! - каже абат Леба з прикрою
іронією. - А де ви перебували, коли йому спало це на думку?
- На шляху, - відповідає Колен. - Ми просто собі їхали, ні про що погане не
мислили, як раптом Конт каже мені: “Нумо, ходімо до церкви й викажемо невеличку
молитву”. - “Й справді”, - відповідаю я. І ось ми тут, - провадить далі
маленький Колен, кутики губ якого мимоволі здіймаються вгору.
- “Нумо, ходімо до церкви й викажемо невеличку молитву” ! - перекривляє його
абат Леба з прихованим гнівом. Він допитується: - А звідки ви поверталися, коли
їхали велосипедами цим шляхом?
- З ферми “Сім буків”, - не вагаючись, відповідає Колен.
Еге ж, це геніально з боку маленького Колена, бо, якщо є людина в Мальжаку, до
якої справді не зможе звернутися абат Леба, аби переконатися, що ми в неї
проводили своє дозвілля, то це - мій дядько.
Абат Леба переводить погляд з моїх прозорих очей на гондолоподібне усміхнене
Коленове обличчя. Він перебуває у становищі мушкетера, який під час дуелі
дивиться на свою шаблю, що відлетіла від нього за десять кроків: принаймні я
уявляю собі таку картину, щоб потім розповісти про нашу розмову “Гурткові”.
- Що ж, моліться, моліться, - зрештою каже ущипливо абат Леба, - вам треба
молитися, одному й другому!
Він одвертається від нас так, мовби залишив нас на поталу злому духові. І,
тягнучи ноги, згорбившись, виставивши вперед важке обличчя, простує до ризниці,
двері якої з грюкотом зачиняються за ним.
Коли знову настає тиша, я схрещую руки на грудях, зосереджую погляд на
маленькому світельці дарохоронильниці й веду пошепки, але так, щоб міг почути
Колен:
- Боже мій, я каюся, що образив релігію.
Якби цієї миті відчинилися дверцята дарохоронильницї, засвітившись, і якби
поважний та лункий голос, наче в радіодиктора, промовив: “Дитино моя, я прощаю
тобі, а за кару ти маєш десять разів виказати “отче наш”, я зовсім не
здивувався б. Але не відбулося нічого, й важко було мені пізнати власний голос
та накласти на себе кару з десяти “отче наших”. Для рівноваги я наготувався
додати десять “молитов богородиці”, але відразу відмовився, подумавши, якщо
часом бог - протестант, він не буде анітрохи мені вдячний, що я висунув
пречисту надто вперед.
Я ще не встиг проказати тричі “отче наш”, як Колен штовхнув мене ліктем.
- Що ти робиш? Підемо звідси.
Я повертаю до нього голову, суворо дивлюся.
- Зачекай! Мушу спокутувати свої гріхи.
Колен замовкає. Й далі він мовчатиме. Наче оніміє. Ніякого подиву. Ніяких
запитань.
А сьогодні я вважаю, що тоді не був щирим. У одинадцять років усе зводиться до
гри, ніяких проблем не виникає. Лише приголомшує мене моя відвага - адже я
подумав, що можу проминути абата Лебу й налагодити безпосередні стосунки з
богом.
Квітень 1970 року: наступна “віха”. Стрибок на двадцять два роки. Я трохи