І ось коли я навчився читати й почав з кожним днем дедалі більше забивати собі голову чужими думками, то відчув непереборне прагнення врятувати від забуття і свої власні думки в такому вигляді, як їх породив той геній, що живе в мені, а для цього мені треба було неодмінно опанувати дуже все-таки нелегке мистецтво письма. Хоч як уважно я стежив за рукою господаря, коли він писав, мені все ж таки не вдавалося перейняти всю механіку його рухів. Я простудіював Гільмара Кураса,[108] єдиний підручник каліграфії, що знайшовся в мого господаря, і вже майже дійшов висновку, що загадкову складність письма можна подолати лише маючи таку велику манжету, як на тій намальованій у підручнику руці, що виводить літери, а мій господар пише без манжети тільки завдяки особливим чином набутій спритності, як досвідчений канатоходець врешті перестає відчувати потребу в жердині для рівноваги. Я жадібно зазирав по всіх усюдах, де б його дістати манжету, і вже надумав був порвати нічний чепчик нашої старої ключниці й зладити собі з нього манжету на праву лапу, як раптом мене осяяло – таке буває в геніїв, – з'явилась блискуча думка, що все розв'язала. А саме: я здогадався, що не можу тримати перо чи олівець так, як тримає їх мій господар, через зовсім іншу будову наших рук, і цей здогад виявився слушним. Я мав винайти інший спосіб письма, що відповідав би будові моєї правої лапки, і справді винайшов його, як і слід було сподіватися. Так із особливої структури індивідууму виникає нова система…
Друге прикре ускладнення почалося, коли справа дійшла до вмочання пера в чорнильницю. Ніяк мені не щастило, вмочаючи те перо, вберегти від чорнила свою лапку, щоразу вона потрапляла в чорнильницю, а тому й не диво, що перші мої літери були написані більше лапкою, ніж пером, і що вони виходили трохи завеликі й заширокі. Тому нерозумні читачі можуть сприйняти мої перші манускрипти просто як заляпаний чорнилом папір. Зате генії легко вгадають геніального кота в його перших же творах і зачудуються, ба навіть не стямляться з захвату, спостерігши, який глибокий і всеосяжний у нього розум і з яких невичерпних джерел він б'є від самого початку. А щоб нащадки в майбутньому не сперечалися про хронологію моїх безсмертних творів, я хочу тут зазначити, що найперше я написав філософсько-сентиментально-дидактичний роман «Думка й чуття, або Кіт і Пес». Уже ця річ могла б викликати сенсацію. Потім, бувши майстром на все, скомпонував політичний трактат під назвою «Про пастки та їхній вплив на світогляд і активність котівства». Далі мій геній надихнув мене на трагедію «Щурячий король Кавдалор». Ця трагедія також могла б іти безліч разів на всіх можливих сценах із шаленим успіхом. Список моїх творів у майбутній повній збірці мають відкривати саме ці плоди мого інтелекту, націленого на найвищі вершини, а що саме спонукало мене їх написати, я ще розповім у належному місці.
Коли я навчився краще тримати перо й не замащувати лапки чорнилом, стиль мій, звичайно, теж став чистіший, приємніший, прозоріший, я переважно брав собі за взірець поетичні альманахи, компонував милі віршики і взагалі дуже швидко став тим люб'язним, симпатичним добродієм, яким лишився й досі. Я вже тоді був мало не створив героїчну поему в двадцяти чотирьох піснях, але як я її докінчив, вийшло щось трохи не те. Хай Тассо[109] й Аріосто[110] подякують за це в могилі господові богові, бо якби з-під моїх пазурів справді випурхнула героїчна поема, їх би ніхто більше ніколи не читав.
А тепер я переходжу до…
(А. м.) щоб ти краще все зрозумів, ласкавий читачу, треба тобі чітко і ясно розповісти, що й до чого.
109