– Не хвилюйтесь, любий майстре Абрагаме. Мій пудель не скривдить жодного кота, він лише хоче погратися. Пустіть Мура додолу, вам буде цікаво дивитися, як вони будуть знайомитись – мій пудель і ваш кіт.
Господар і справді хотів пустити мене додолу, проте я міцно вчепився в нього й жалібно занявчав, чим принаймні домігся того, що господар, знов сідаючи, залишив мені місце біля себе на стільці.
Господарева оборона додала мені сміливості, і я, сівши на задні лапи та обвившись хвостом, прибрав гідної постави, шляхетна гордість якої мала викликати пошану у мого гаданого чорного супротивника. Пудель умостився на підлозі переді мною, втупив у мене очі і звернувся до мене з уриваними словами, яких я, проте, не зрозумів. Поступово страх мій минув, а коли я цілком заспокоївся, то помітив, що в погляді пуделя світиться тільки добродушність і чесність. Я несамохіть почав легенько ворушити хвостом, показуючи цим, що схильний довіряти пуделеві, і він відразу ж якнайприязніше заметляв своїм куценьким хвостиком.
О, моє серце прихилилось до нього, наші душі були співзвучні! «Як сталося, – спитав я сам себе, – як сталося, що незвична поведінка цього незнайомця нагнала на тебе такого смертельного жаху? Хіба ці стрибки, цей гавкіт, ця шалена біганина і підвивання – не ознака сили й любові до вільного, радісного життя запального і жвавого юнака? О, які доброчесні, шляхетні пуделячі почуття живуть у цих кошлатих чорних грудях!» Підбадьорений такими думками, я вирішив зробити перший крок до ближчого, тіснішого злиття наших душ і злізти зі стільця додолу.
Не встиг я підвестися й потягтись, як пудель почав гасати по кімнаті, голосно гавкаючи. О чудовий вияв переповненого життєвою снагою серця! Мені вже не було чого боятися. Я негайно зіскочив додолу і чемно, тихою ходою наблизився до свого нового товариша. Ми почали ту церемонію, яка мовою символіки означає ближче знайомство споріднених душ, укладення спілки, зумовленої внутрішнім потягом, і яку короткозорий блюзнір зве буденним, простацьким словом «обнюхування». Мій чорний приятель виявив бажання скуштувати курячих кісточок, які лежали в моїй мисочці. Я, скільки міг, давав йому взнаки, що світська вихованість і чемність зобов'язують мене ставитись до нього як до гостя. Я тільки збоку дивився, як він з дивовижним апетитом трощив кісточки. Але все-таки добре, що я приховав надалі під своєю постіллю шматок печеної рибини. Коли він попоїв, ми завели веселу гру і врешті так припали до серця один одному, що почали обійматися, міцно вчепившись один в одного лапами, кілька разів перекинулись і заприсяглися бути довіку вірними й щирими приятелями.
Не знаю, що могло бути смішного в цій зустрічі двох прекрасних душ, у цьому взаємному пізнаванні щиросердих юнаків, але чомусь обидва свідки цієї зустрічі – і мій господар, і той молодик – реготали на весь голос, хоч як мені це не подобалося.
Нове знайомство справило на мене таке глибоке враження, що в мене скрізь, на осонні і в затінку, на даху і під грубою, була одна думка, одна згадка, одна мрія, одне почуття: пудель, пудель, пудель. Тому переді мною у найяскравіших барвах постала внутрішня суть пуделянства, і завдяки цьому раптовому осяянню з'явився на світ глибокий твір, про який я вже згадував, а саме: «Думка й чуття, або Кіт і Пес». У ньому я висунув твердження, що звичаї, побут і мова обох родів глибоко зумовлені притаманними їм властивостями, а проте обидва вони – лише різні промені, відбиті однією призмою. Особливо вдалось мені осягнути природу мови й довести, що вона – тільки символічний вияв у формі звуків природного принципу, з чого випливає, що може бути лише одна мова, отже, і котяча мова, і собача в особливій формі пуделійської говірки – відгалуження одного дерева, тому наділені високим розумом кіт і пудель можуть легко порозумітися. Щоб добре пояснити своє твердження, я навів чимало прикладів з обох мов, наголошуючи на спільності коренів, як-от: дзяв – няв, гав, гау – вав, вау, гурр – мурр і т. д.
Закінчивши свою книжку, я відчув непереборне бажання ґрунтовно вивчити пуделійську мову, чого й досяг завдяки своєму новому приятелеві пуделю Понто, хоч не без деяких зусиль, бо пуделійська мова для нас, котів, важка. А втім, геній з усім упорається, хоч саме такої геніальності не визнає один відомий людський письменник,[132] який запевняє, буцімто для того, щоб говорити чужою мовою з усіма особливостями вимови, властивими тому народові, треба неодмінно бути ще й трохи блазнем. Щоправда, мій господар теж дотримувався такої думки, казав, що чужу мову знає лише той, хто опанував її науково, а не хто цвенькає нею, – так він називав уміння говорити чужою мовою про все й ні про що. Він заходив навіть так далеко, що твердив, ніби французька мова наших придворних дам і кавалерів – своєрідна хвороба, яка, мов напади каталепсії, має страхітливі симптоми. Я чув, як він висловлював цю абсурдну думку перед самим гофмаршалом князя.
132
Тут йдеться про відомого вченого і письменника, університетського професора Георга-Кристофа Ліхтенберга (1742–1799). З його рукописів походить такий афоризм. «Щоб навчитися доволі добре розмовляти чужою мовою і дійсно вести розмову в суспільстві із справжньою народною вимовою, треба не лише мати пам'ять і вуха, а й бути певною мірою джиґуном».