– Таки було б краще, Йоганнесе, коли б ти не піддавався своїм химерним фантазіям і не торочив про інструменти, яких узагалі не існує в природі, бо я зроду не чув про trompette marine!
– О, – засміявся майстер Абрагам і кинув на стіл аркуш, від чого весь жіночий монастир разом з примарною тіткою Фюсхен та її інструментом зник, – о шановний таємний раднику, пан капельмейстер і сьогодні, як завжди, не фантазер і химерник, яким багато хто хотів би його виставити, а розважний, спокійний чоловік. Хіба не могла лютнярка після своєї смерті успішно опанувати незвичайний інструмент, який, мабуть, ви ще й нині, на свій подив, знайшли б подекуди в жіночих монастирях? Як, невже trompette marine не існує в природі? Ану гляньте, будь ласка, на це гасло в Кохів[147] «Музичний словник», ви ж бо маєте його в своїй бібліотеці!
Таємний радник негайно ж розгорнув словник і прочитав:
– «Цей старовинний, дуже простий смичковий інструмент складається з трьох тоненьких дощечок по сім футів завдовжки і внизу, де інструмент спирається на підлогу, від шести до семи дюймів завширшки, а вгорі – лише два дюйми; дощечки ті склеєні у вигляді трикутника, і весь корпус поволі звужується догори, де до нього прилаштовані кілочки. Одна з тих трьох дощечок править за деку, на якій зроблено кілька резонансних отворів і напнута єдина, досить груба жилова струна. Під час гри інструмент ставлять навскоси перед собою і спираються грудьми на його верхню частину. Великим пальцем лівої руки гравець торкається струни в різних місцях, залежно від того, якої висоти йому потрібен звук, але дуже легенько, десь так, як при флейтіно чи флажолетах на скрипці, а в правій руці тримає смичок і водить ним по струні. Своєрідний звук цього інструмента, схожий на приглушений звук сурми, утворюється завдяки особливій підставці, на якій унизу, на резонансній деці, лежить струна. Та підставка трохи нагадує черевичок, спереду зовсім низенький і тоненький, а ззаду вищий і товщий. На задній частині його й лежить струна; кола по ній водять смичком, вона своїм коливанням рухає то вгору, то вниз передню, легшу частину підставки на резонансній деці, від чого й утворюється гудіння, схоже на приглушений звук сурми».
У таємного радника заблищали очі.
– Зробіть мені такий інструмент! – вигукнув він. – Зробіть мені такий інструмент, майстре Абрагаме, і я закину в куток свою скрипчину, не доторкнуся більше до евфона,[148] а дивуватиму двір і ціле місто, граючи пречудові пісні на trompette marine!
– Зроблю, – відповів майстер Абрагам, – і хай до вас, любий таємний раднику, прилине дух тітки Фюсхен у сукні з зеленої тафти й надихає вас на гру!
Таємний радник захоплено обняв майстра, проте Крейслер розвів їх і майже сердито сказав:
– Е, та ви, бачу, не менші пустуни, ніж я був колись, та ще й безжальні до того, кого, якщо вірити вашим словам, любите! Доволі вже й того, що ви, докладно змалювавши інструмент, звуки якого колись так зворушили мою душу, ніби вилили на мене відро холодної води, тому ні слова більше про лютнярку! Ну що ж! Ти хотів, таємний раднику, щоб я розповів тобі про свою молодість, а майстер якраз ще й вирізав групу силуетів, що пасують до деяких подій з тієї пори, тож маєш розкішне видання матеріалів до моєї біографії, оздоблене чудовими гравюрами. Та коли ти читав гасло з Коха, я пригадав його колегу, лексикографа Гербера, й сам собі видався трупом, покладеним на секційний стіл, готовим до біографічного розтину. Прозектор міг би сказати: «Не дивина, що в тілі цього юнака тисячами жил і жилочок тече сама лише музична кров, бо таке бувало з багатьма його кровними родичами, тому він і родич їм по крові». Бо я хочу сказати, що більшість моїх тіток і дядьків – а їх, як майстер Абрагам знає і як ти сам щойно довідався, в мене було немало, – грали, та ще й переважно на таких інструментах, що вже тоді траплялися дуже рідко, а тепер уже майже зовсім зникли, тож я тільки уві сні ще чую ті милозвучні концерти, якими в десять-одинадцять років утішався наяву. Може, саме тому мій музичний хист уже в зародку набрав напрямку особливого інструментування, що його дехто заперечує як надто фантастичне. Якщо ти, таємний раднику, можеш стримати сльози, слухаючи прекрасну гру на старовинному інструменті віольдамурі, то подякуй творцеві за свою міцну конституцію, бо я обливався слізьми, як на ньому грав кавалер Ессер,[149] а ще раніше просто заходився плачем, коли на віольдамурі грав для мене високий показний чоловік, якому дуже личило духовне вбрання і який, знову ж таки, був моїм дядьком. І гра іншого мого родича на віольдагамбі теж була дуже приємна й милозвучна, хоч той дядько, який мене виховував[150] чи, краще сказати, зовсім не виховував і який з варварською віртуозністю гамселив по клавішах спінета, справедливо дорікав йому, що він збивається з такту. Цього бідолаху вся моя родина почала неабияк зневажати, коли довідалась, що він під звуки сарабанди весело протанцював менует à la Pompadour.[151] Я взагалі міг би вам багато чого розповісти про музичні розваги моєї родини, що часом бували дуже своєрідними, але мені довелося б згадати чимало кумедних подробиць, з яких ви сміялися б, а виставляти на сміх своїх дорогих родичів мені не дозволяє respectas parentalae.[152]
148
150
Отто Вільгельм Дерфер був одружений з сестрою матері Гофмана, що так добре грала і співала. В дитинстві хлопець жив у домі Дерфера.