«Зараз пролунає величний хор жерців «З вершин Олімпу», – сказав я собі, та «Кохав я лиш Ісмену» й далі настирливо бриніло у моїх вухах, аж поки я міцно заснув.
Збудили мене гучні голоси. Нестерпний сморід ліз до носа, забивав дух. Кімната була повна густого диму, а в тому диму стояв дядько, затоптував охоплену полум'ям гардину, якою була завішена одежна шафа, й вигукував: «Води, мерщій води!» Нарешті старий служник приніс ціле відро води, вилив на підлогу, і вогонь погас. Дим повільно виходив у вікно. «Де та шкода?» – спитав дядько, присвічуючи по кутках. Я добре знав, яку шкоду він має на думці, і принишк у постелі. Нарешті дядько підійшов до ліжка й зігнав мене звідти, сердито вигукуючи: «Ану, вилазь негайно! Цей бешкетник спалить мені будинок!» На його розпитування я спокійно відповів, що хотів так само, як малий Руссо, коли вірити його «Сповіді», скомпонувати в постелі opera séria[153] й зовсім не знаю, від чого сталась пожежа. «Руссо? Скомпонувати opera séria?… – вражено проказав за мною дядько, а тоді гримнув: – Йолоп!» – і дав мені добрячого ляпаса, що його я занотував як другий у своєму житті. Скам'янівши з ляку, я стояв, не здатний вимовити й слова, і тієї миті, немов відлуння ляпаса, у вухах у мене чітко прозвучало: «Кохав я лиш Ісмену» і т. д. і т. д. Відтоді мені спротивилась і та пісня, і будь-яке компонування.
– А як же справді сталась пожежа? – запитав таємний радник.
– Ще й досі, – відповів Крейслер, – ще й досі я не можу збагнути, яким чином зайнялась та гардина, а разом з нею і чудовий дядьків халат та три або й чотири прегарно накручені тупеї, що з них дядько лаштував свою перуку. Мені потім весь час здавалося, що я дістав ляпаса не за пожежу, яка сталася не з моєї вини, а за спробу скомпонувати оперу. Це було дивно, бо дядько суворо наказував мені опановувати музику, хоч мій учитель, розчарований моєю раптовою нехіттю до неї, вважав мене цілком немузикальним. До всього ж іншого, що я вчив чи не вчив, дядько був зовсім байдужий. Оскільки він часто висловлював своє велике невдоволення тим, що мене так важко присилувати до музики, можна було подумати, що він дуже зрадіє, як через кілька років у мені потужно озветься музичний хист, затьмаривши всі інші мої здібності й уподобання, – аж ні! Дядько тільки ледь усміхався, помітивши, що я невдовзі почав досить майстерно грати на кількох інструментах і навіть компонувати невеличкі речі на втіху своїм учителям і знавцям. Так, він тільки ледь усміхався й казав з хитрою міною, коли мене вихваляли перед ним: «Атож, мій небіж з химерами!»
– Коли так, – озвався таємний радник, – коли так, то мені зовсім незрозуміло, чому дядько не дав волі твоїм нахилам, а присилував тебе обрати інший життєвий шлях. Бо, наскільки мені відомо, ти не так давно став капельмейстером.
– І не дуже багато встиг, – засміявся майстер Абрагам і, спрямувавши на стіну відбиток невеличкого чоловічка дивної статури, повів далі: – Але тепер я мушу заступитися за симпатичного дядька, якого непутящий небіж прозивав дядьком Ґавою, тому що той підписувався не повним своїм ім'ям – Готфрід Венцель, а лише ініціалами Г. В.; авжеж, тепер я мушу заступитися за нього й запевнити весь білий світ, що коли капельмейстер Йоганнес Крейслер заповзявся стати радником посольства й мучити себе справами, які цілком суперечать його натурі, то дядько Ґава якраз найменше завинив у цьому.
– О мовчіть, – сказав Крейслер, – о мовчіть про це, майстре, і заберіть зі стіни мого дядька, бо хоч він і справді має кумедний вигляд, мені не хотілося б сьогодні сміятись зі старого, що давно вже спочиває в могилі!
– Ви сьогодні чутливі й доброзвичайні понад усяку міру, – заперечив майстер.
Проте Крейслер ніби недочув його слів і сказав, звертаючись до таємного радника:
– Ти ще пожалкуєш, що підбив мене на цю розмову, бо, мабуть, сподіваєшся почути щось особливе, а я тобі можу розповісти тільки звичайнісінькі речі, які трапляються в житті на кожному кроці.
Отже, можу з певністю сказати, що не з примусу вихователів і не з якоїсь примхи долі я зійшов зі свого шляху й опинився там, куди не хотів потрапити, – на це штовхнув мене природний хід подій. Ти, мабуть, помічав, що в кожній родині є людина, яка, завдяки особливому хистові чи просто щасливому збігові обставин, піднялась на певну висоту; немов славетний герой, здіймається вона над юрбою своїх любих родичів, які покірно дивляться на неї знизу вгору, і владним голосом проголошує сентенції, що не підлягають оскарженню. В такому становищі перебував менший брат мого дядька,[154] що випурхнув із музикального родинного гнізда і став у столиці таємним радником посольства, досить значною особою в оточенні князя. Його кар'єра викликала в родині подив і захват, що не меншали з часом. Ім'я радника посольства вимовляли поважно й урочисто, а коли хтось казав: «Таємний радник посольства написав те чи те» або «Таємний радник посольства висловився так чи так» – усі слухали із святобливою пошаною. Тому я ще змалечку звик дивитись на дядька зі столиці як на людину, що досягла найвищої мети всіх і кожного, і, звичайно, вважав, що мені не залишається нічого іншого, як піти його слідами. Портрет вельможного дядька висів у парадній кімнаті, і мені найдужче в світі хотілося бути зачесаним і одягненим так, як він на картині. Мій вихователь задовольнив моє бажання, і, мабуть, я, десятирічний хлопець, справді мав чарівний вигляд у височенній накрученій перуці, з маленьким круглим каптурцем на потилиці, в ясно-зеленому фраці з вузеньким срібним гаптуванням, у шовкових панчохах і з маленькою шпагою. Коли я підріс, це дитяче прагнення ще посилилось, і, щоб навернути мене до найнуднішої науки, досить було сказати, що вивчати її потрібно, коли я хочу стати, як дядько, радником посольства. Що мистецтво, яким була переповнена моя душа, може стати найбільшим моїм прагненням, єдиною, справжньою метою мого життя, мені й на думку не спадало, тим більше, що я чув лише одну оцінку музиці, живописові, поезії: все це, мовляв, дуже приємні речі, вони можуть розважити, розвеселити душу, та й годі. Завдяки здобутим знанням і підтримці дядька в столиці я швидко, ніде не зустрічаючи жодної перепони, долав шлях, який до певної міри сам обрав, і не мав навіть вільної хвилини, щоб озирнутися навколо й побачити, що той шлях веде не туди, куди я хотів потрапити. Мета була досягнута, і вернутись назад я вже не міг, коли одного дня, зовсім несподівано для мене, мистецтво, яке я зрадив, почало метатись на мені, коли думка про змарноване життя сповнила мене невтішною тугою, коли я побачив себе в кайданах, які, здавалось мені, годі зламати!
154
І тут звучить відгомін біографи Гофмана. Брат Дерфера Йоганн-Людвіг дослужився до посади таємного радника посольства в Берліні, чим вся родина вельми пишалася.