Ось на цьому інструменті мав тепер Йоганнес заграти для органного майстра. Виконавши на вимогу Ліскова кілька хоралів, він перейшов до гімну «Misericordias domini cantabo»,[158] який скомпонував кілька днів тому. Коли Йоганнес закінчив, Лісков схопився з місця, бурхливо пригорнув його до своїх грудей і вигукнув, голосно сміючись:
– Навіщо ти, шибенику, дратуєш мене своєю плаксивою кантиленою? Якби я не надимав тобі вічно міхи, ти б ніколи не створив нічого путнього. Але тепер я їду і кидаю тебе напризволяще, шукай собі когось іншого, хто б надимав тобі міхи і панькався з тобою так, як я!
І в очах у нього заблищали сльози. Він кинувся до дверей і захряснув їх за собою. Але потім знов тихо просунув голову в двері й озвався лагідним голосом:
– Що вдієш, інакше не можна! Прощавай, Йоганнесе! Коли твій дядько не знайде свого гродетурового жилета в червоні квітки, то скажи йому, що я його поцупив і замовлю собі з нього тюрбан, щоб відрекомендуватися в ньому великому султанові! Прощавай, Йоганнесе!
Ніхто не міг зрозуміти, чому пан Лісков так раптово залишив симпатичне містечко Генієнесмюль і чому він нікому не признався, куди вирішив податися.
Дядько сказав:
– Я вже давно відчував, що цей непосида накиває п'ятами, бо хоч він робить гарні органи, але не дотримується прислів'я: «Не в дорогу вдавайся, а в хазяйстві кохайся». Добре, що наше фортепіано полагоджене, а за самим тим навіженим я не вельми тужитиму.
Проте Йоганнес думав інакше, йому скрізь бракувало Ліскова, і невдовзі Генієнесмюль почав здаватися юнакові похмурою, мертвою в'язницею.
Отак і вийшло, що Йоганнес послухався поради органного майстра й вирушив у світ шукати собі когось, хто б надимав йому міхи. Дядько вважав, що після закінчення науки небожеві треба їхати до столиці під опіку таємного радника посольства, щоб набути там остаточного лоску. Так воно й сталося!
Цієї миті твоєму покірному слузі і Йоганнесовому біографові страшенно прикро на душі, бо, торкнувшись другого цікавого моменту в житті Крейслера, про який тобі обіцяно розповісти, любий читачу, – а саме, про те, як Йоганнес Крейслер втратив чесним шляхом набуту посаду радника посольства і, можна сказати, був висланий зі столиці, – він виявив, що всі його відомості з цього питання убогі, мізерні, поверхові і не пов'язані між собою.
Отже, залишається тільки сказати, що невдовзі після того, як Крейслер обійняв посаду свого померлого дядька і став радником посольства, в столиці з'явився один могутній коронований велетень,[159] і не встиг ніхто й озирнутися, як він навідав князя, свого найкращого приятеля, в його резиденції і так щиро, так палко стиснув його в своїх залізних обіймах, що той мало не пустився духу. В особі і вчинках того велетня було щось невідпорне, тому кожне його бажання виконували навіть тоді, коли воно могло стати для всіх тягарем і лихом, чим воно насправді й було. Багато хто вважав цю дружбу з велетнем ризикованою, хотів від неї ухилитися, але сам ставав перед ризикованим вибором: чи визнати переваги цієї дружби, чи шукати за межами країни іншої позиції для спостереження, з якої вони, можливо, побачили б велетня в правдивішому світлі.
Крейслер виявився серед тих останніх.
Незважаючи на свою дипломатичну діяльність, Крейслер зберіг у собі досить наївності, і бували хвилини, коли він не знав, на що зважитись. Саме такої хвилини він спитав одну вродливу даму в глибокій жалобі, якої вона думки про радників посольства. Дама наговорила йому багато гарних, чемних слів, але кінець кінцем з'ясувалося, що вона не може бути дуже високої думки про радника, який, захоплено віддаючись мистецтву, не присвятить йому себе всього.
– Найчарівніша із вдів, – мовив на це Крейслер, – я виїжджаю!
Коли він, уже в дорожніх чоботях і з капелюхом у руках, із розчуленим і засмученим, як і належить під час розлуки, серцем зайшов до вдови попрощатися, вона всунула йому в кишеню запрошення на місце капельмейстера при дворі того самого великого герцога, який ковтнув князівство Іренея.