Цієї миті зчинився страшенний галас. Люди метушились і кричали:
– Пожежа! Пожежа!
Вулицею мчали вершники, торохтіли підводи. З вікна одного будинку неподалік від нас бухнула хмара диму й полум'я. Понто кинувся навтіки, а я з ляку побрався вгору високою драбиною, що стояла біля стіни одного будинку, і скоро опинивсь у безпечному місці на даху. Раптом усе здалося мені
(А. м.) звалився, мов грім з ясного неба, – мовив князь Іреней, – не звернувшись до гофмаршала, не попросивши дозволу в чергових камергерів, майже – хай це лишиться між нами, майстре Абрагаме, нікому не кажіть ні слова, – майже без оповіщення! І жодного тобі ліврейного лакея в передпокоях. Ті йолопи грали в карти у вестибюлі. Картярська гра – великий гріх! І аж коли він був уже на порозі, на щастя, нагодився сервірувальник столів, схопив його за полу і спитав, хто він такий і як про нього доповісти князеві. Але він усе-таки мені сподобався, цілком пристойний чоловік. Ви, здається, казали, що він не завжди був тільки простим музикантом, а навіть посідав якесь становище?
Майстер Абрагам запевнив князя, що Крейслер, звичайно, жив колись в інших умовах, навіть мав честь їсти за князівським столом, і тільки нищівна буря часу позбавила його тих умов. Зрештою, Крейслер хотів би, щоб покривало, накинуте на його минуле, залишилось неторкнутим.
– Отже, – впав йому в слово князь, – отже, він шляхетного роду, може, барон, чи граф, чи навіть… Але не треба залітати надто далеко у своїх мріях! Я маю une faible[162] до таких таємниць! Так, прегарна пора була після французької революції, коли маркізи робили сургуч, а графи плели мереживо для нічних ковпаків, ніхто не хотів зватись інакше, ніж просто мосьє, і всі веселились на тому великому маскараді. Але вернімось до пана фон Крейслера! Бенцон, яка добре знається на людях, дуже його хвалила, вона мені рекомендувала його і, бачу, слушно. З того, як він тримає під пахвою капелюха, я відразу впізнав, що він людина освічена й добре вихована.
Князь сказав ще кілька похвальних слів щодо Крейслерової зовнішності, і майстер Абрагам вирішив, що його план увінчається успіхом. Бо він мав на думці влаштувати свого любого приятеля в цей химерний двірський штат капельмейстером і таким чином прив'язати його до Зіггартсвайлера. Та коли він знов завів про це мову, князь твердо заперечив йому, що з цього нічого не вийде.
– Зважте самі, – сказав він, – зважте самі, майстре Абрагаме, чи зміг би я ввести цього приємного юнака в своє вузьке родинне коло, коли б зробив його капельмейстером, тобто своїм служником? Можна було б дати йому придворне звання, призначити його maître de plaisir або des spectacles,[163] але він ґрунтовно знає музику і, як ви казали, має чималий досвід у театральній справі. А я не відступлюсь від засади свого небіжчика батька, царство йому небесне, який завжди стояв на тому, що такий maître повинен нічогісінько не тямити в тих справах, які він репрезентує, а то він буде надто про них піклуватися і надто цікавитись людьми, до них причетними, – акторами, музикантами тощо. Тож нехай пан фон Крейслер залишається під маскою чужоземного капельмейстера, і він отримає доступ до внутрішніх покоїв князівського дому, як, наприклад, один також досить значний чоловік,[164] який не так давно, щоправда під непристойною маскою нікчемного блазня, розважав найвишуканіші кола своїми смішними штуками. А оскільки ви, – гукнув князь майстрові Абрагаму, бачивши, що той хоче йти, – а оскільки ви, здається, виступаєте як своєрідна chargé d'affaires[165]пана фон Крейслера, то я не приховаю від вас, що мені не дуже подобаються дві його риси, навіть не риси, а, швидше, погані звички. Ви вже здогадалися, що я маю на думці. По-перше, коли я з ним розмовляю, він дивиться мені просто в обличчя. В мене самого незвичайні, дуже промовисті очі, я можу страхітливо блискати ними, не згірше за небіжчика Фрідріха Великого, і жоден камер-юнкер, жоден паж не зважується дивитись мені в обличчя, коли я, пронизуючи їх своїм жахливим поглядом, питаю: «Ну що, mauvais sujet,[166] наробив знов боргів» або «знов зжер марципана?» А панові фон Крейслерові, скільки я не блискаю очима, хоч би що, він навіть усміхається до мене, та ще й так дивно, що мені самому доводиться опускати очі. А по-друге, в нього така чудна манера озиватися, відповідати на запитання й провадити розмову, що тобі інколи здається, ніби твої слова не мають ніякого глузду, ніби ти сам до певної міри ду… Дуже це прикро, майстре, присягаюся святим Януарієм, просто нестерпно, і вам треба подбати, щоб пан фон Крейслер відучився від цієї своєї риси чи звички.