Трохи помовчавши, князівна повела далі:
– Нещасний Леонгард потай кохав мою матір, і те кохання, вже саме собою шалене, врешті вилилось у буйне божевілля.
– Отже, – мовив Крейслер тихо й дуже ласкаво, як завжди, коли в грудях його вщухала буря, – отже, в грудях Леонгарда не було місця для кохання митця.
– Що ви хочете цим сказати, Крейслере? – запитала князівна, швидко обернувшись до нього.
– Коли я, – відповів він, лагідно всміхаючись, – коли я на одній досить веселій виставі почув, як дотепний служник вшановував оркестрантів такою приємною промовою: «Ви добрі люди й погані музиканти» – то, мов верховний суддя, поділив людство на дві частини: одна складається з добрих людей, але поганих музикантів, чи, швидше, зовсім не музикантів, а друга – із справжніх музикантів. Та жодна з них не буде проклята, всі зазнають блаженства, тільки в різний спосіб. Добрі люди легко закохуються в чиїсь гарні очі, простягають руки до обожнюваної особи, на обличчі в якої сяють ті очі, захоплюють красуню в коло, яке дедалі звужується, аж поки дійде до розміру обручки, що її вони й надягають на палець коханій, як pars pro toto,[192] – ви трохи знаєте латину, ясновельможна князівно, – отже, кажу, як pars pro toto, як ланку ланцюга, на якому жертву кохання ведуть додому, в подружню в'язницю. Дорогою вони на все горло кричать: «О господи», або: «О небо», або, якщо люблять астрономію: «О зорі небесні», чи, коли схильні до поганства: «О боги, вона моя, найпрекрасніша з усіх! Збулися всі мої найпалкіші бажання!» Зчиняючи такий галас, добрі люди гадають, що наслідують музикантів, але їхні зусилля даремні, бо в музикантів кохання виходить цілком інакше. Тим музикантам чиїсь невидимі руки раптом скидають з очей полуду, яка затуляла їм погляд, вони, ходячи на грішній землі, бачать ангельський образ, ту солодку недовідому таємницю, яка тихо спочиває в їхніх грудях. І тоді небесним вогнем, який світить, гріє, але не спалює нищівним полум'ям, спалахує безмежний захват, невимовна втіха вищого життя, що зароджується в глибині душі, і дух у пристрасному бажанні простягає тисячі вусиків і обсотує ними ту, яку він побачив, і він володіє нею, ніколи не володіючи, бо його пристрасть вічна, ніколи не заспокоєна! І це вона, вона сама, прекрасна, втілена в життя мрія, променіючи, виливається з душі митця піснею, картиною, віршем. Ах, ясновельможна князівно, повірте мені, без будь-якого сумніву повірте, що справжні музиканти своїми тілесними руками й пальцями, які на тих руках виросли, тільки більш-менш пристойно музичать, – чи то пером, чи пензлем, чи ще чимось іншим, а до своєї коханої вони дійсно простягають лише духовні вусики, на яких немає ні рук, ні пальців, що могли б галантно, як і належить під час такої церемонії, взяти обручку й надягти її на тоненький пальчик своєї богині. Отже, тут можна не боятися вульгарного мезальянсу, і тому, певне, досить байдуже, чи коханою, яка живе в серці митця, буде княгиня, чи дочка пекаря, аби тільки вона не була совою. Такі музиканти, закохавшись, натхненно створюють чудові неземні твори й ніколи не помирають жалюгідною смертю від сухот, ніколи не божеволіють. Ось чому я ставлю на карб панові Леонгардові Етлінгеру, що він докотився до такого шаленства, коли міг, як справжні музиканти, скільки завгодно кохати ясновельможну княгиню без будь-якої шкоди для себе!
Гумористичні нотки, яких часом допускався Крейслер, князівна пропускала повз вуха, їх заглушив відгук струни, якої він торкнувся і яка в жіночих грудях натягнута дужче за інші, а тому, певне, й звучить дужче за них.
– Кохання митця, – мовила вона, опустившись у крісло і, ніби в задумі, підперши голову рукою. – Кохання митця! Бути так коханою! О, це прекрасний, чарівний, божистий сон, тільки сон, нездійсненний сон…
– Ви, ясновельможна князівно, – озвався Крейслер, – ви, ясновельможна князівно, здається, не вельми шануєте сни, а проте лише вві сні у нас виростають барвисті, немов у метелика, крила, і ми можемо вилетіти з найтіснішої і найміцнішої в'язниці й піднятися в осяйні небеса. Адже кожна людина має природжений потяг до літання, і я знав солідних, дуже порядних людей, які пізно ввечері просто наповнювали себе шампанським, як надійним газом, щоб уночі, ставши водночас повітряною кулею і пасажиром, піднятись у повітря.
– Знати, що тебе так кохають… – знов сказала князівна ще схвильованіше.
– А щодо кохання митця, – повів далі Крейслер, коли князівна замовкла, – щодо кохання митця, такого, як я вам намагався змалювати, то ви маєте перед собою, ясновельможна князівно, гіркий приклад пана Леонгарда Етлінгера: він був музикантом, а хотів такого кохання, як у добрих людей, тому його ясний розум трохи схибнувся, але саме тому я й гадаю, що він не був справжнім музикантом. Бо ті носять обрану даму в серці, їм більше нічого не треба, аби тільки прославляти її піснями, віршами, картинами, їхнє вишукане поклоніння можна порівняти із взірцевою галантністю лицарів, воно навіть невинніше за лицарське, бо музиканти не такі кровожерні, як лицарі, що на славу дами серця спроваджували на той світ найдостойніших людей, коли не було під рукою велетня чи дракона.