Отже, скороходи щойно зіскочили з лінійки, камергери зайшли в парадні двері, а за ними рушив князь Іреней у супроводі показного юнака в розкішному мундирі неаполітанської гвардії із зірками й хрестами на грудях.
– Je vous salue, monsieur de Krösel,[194] – сказав князь, побачивши Крейслера.
Він казав «Крезель» замість «Крейслер», бо в особливо врочистих випадках говорив по-французькому і не міг тоді пригадати жодного німецького прізвища. Чужий княжич – бо панна Нанетта, мабуть, мала на думці цього показного юнака, коли крикнула, що приїхав князь із княжичем, – проходячи, недбало кивнув Крейслерові головою, а таку манеру вітатися капельмейстер терпіти не міг навіть у найвельможніших осіб. Тому він уклонився до самої землі, й так кумедно, що товстий гофмаршал, який взагалі вважав Крейслера за відчайдушного жартуна і брав за жарт усе, що той робив чи казав, не втримався і стиха захихотів. Молодий княжич зиркнув на Крейслера чорними, блискучими очима, буркнув крізь зуби: «Блазень!» – і швидко пішов за князем, який велично, а проте ласкаво оглядався на нього.
– Як на італійського гвардійця, – сказав Крейслер гофмаршалові, голосно сміючись, – той ясновельможний добродій досить добре розмовляє по-німецькому. Передайте йому, ваша вельможність, що я в подяку за це можу йому відповісти добірною неаполітанською говіркою, причому не плутатиму її з вишуканою римською, а тим паче із грубим венеціанським жаргоном комедії масок Гоцці,[195] – одне слово, що я не осоромлюся. Скажіть йому, ваша вельможність…
Та його вельможність уже брався сходами, високо звівши плечі, мов бастіони чи редути для захисту вух.
Під'їхала князівська карета, в якій Крейслер звичайно їздив до Зіггартсвайлера, старий єгер відчинив дверці й запитав, чи пан капельмейстер не зболить сісти. Тієї миті повз них пробіг кухарчук, обливаючись слізьми й вигукуючи:
– Ох, яке лихо! Яке лихо!
– Що сталося? – крикнув йому навздогінці Крейслер.
– Біда сталась, – відповів кухарчук і ще дужче заплакав. – У кухні лежить старший кухар і хоче загнати собі в живіт кухонного ножа з горя й відчаю, бо ясновельможний пан раптом звелів готувати вечерю, а немає устриць для італійського салату. Він хотів би поїхати до міста, та пан обер-штальмейстер не дозволяє запрягати коней без наказу ясновельможного пана.
– Цій біді можна зарадити, – мовив Крейслер. – Нехай пан старший кухар сідає в цю карету і в Зігтартсвайлері роздобуде найкращих устриць, а я прогуляюсь туди пішки.
На цьому слові він швидко рушив до парку.
– Велика душа!.. Шляхетне серце!.. Добрий пан! – зворушено вигукував йому навздогінці старий єгер зі сльозами на очах.
Далекі гори охопило вже полум'я вечірньої заграви, і золотавий відблиск її, пробиваючись крізь дерева та крізь кущі, перебігав по лупі, ніби його підганяв вечірній вітерець, що раптом зашелестів у листі.
Крейслер зупинився посеред мосту, перекинутого через широкий рукав озера до рибальської хатини, і задививсь у воду, на таємничій, мерехтливій гладіні якої віддзеркалювався парк з мальовничими купками дерев, а над ним – Гаєрштайн, що його вершину, наче химерна корона, увінчували білясті руїни. Приручений лебідь, що відгукувався на ім'я Бланш, хлюпався в озері, гордовито згинаючи прекрасну шию і б'ючи блискучими крильми.
– Бланше! Бланше! – гукнув Крейслер, простягаючи до нього руки. – Заспівай свою лебедину пісню, не вір, що після цього тобі доведеться померти! Тільки, співаючи, пригорнися до моїх грудей, тоді твої найпрекрасніші звуки стануть моїми і тоді лише я загину від палкої туги, а ти й далі житимеш, і далі кохатимеш, і далі гойдатимешся на хвилях!
Крейслер і сам не знав, що його так глибоко схвилювало. Він сперся на поруччя й несамохіть заплющив очі. Тієї миті він почув Юліїн спів, і невимовно солодка туга стиснула йому серце.
195