Якийсь час вона стежила за грою, тоді поцілувала Юлію в чоло і сказала:
– Ох ти, моя люба, добра дитино!
Запав присмерк. Юлія, якій на її бажання дозволили не з'являтись до столу, сиділа сама в своїй кімнаті й чекала на матір. Зненацька почулися легенькі кроки, двері відчинились, і до неї зайшла князівна, бліда мов смерть, з застиглими очима, в білому вбранні, мов примара.
– Юліє, – озвалася вона глухим голосом, – Юліє, назви мене дурною, розбещеною, божевільною, але не відштовхуй від свого серця, мені треба твого співчуття і твоєї розради! Тільки надмірне збудження, страшне виснаження в тому огидному танку довело мене до хвороби, але все минулося, мені вже краще. Княжич поїхав у Зіггартсвайлер! Мені треба свіжого повітря, погуляймо трохи парком.
Коли Юлія і князівна дійшли до кінця алеї, з найбільшої гущавини назустріч їм заясніло світло й долинув побожний спів.
– Це правлять вечірню в каплиці Діви Марії! – вигукнула Юлія.
– Так, – відповіла князівна. – Ходімо туди помолитись. Помолися й ти за мене, Юліє!
– Ми помолимось, – мовила Юлія, болісно переживаючи гнітючий настрій товаришки, – ми помолимось за те, щоб злий дух ніколи не мав над нами влади, щоб наших чистих, скромних душ ніколи не бентежили зловорожі спокуси.
Коли дівчата наблизились до каплиці, що стояла в найдальшому кінці парку, звідти вже виходили селяни, які щойно співали вечірню перед образом діви Марії, прикрашеним квітками й освітленим лампадками. Дівчата вклякнули на молитовній лавці, а невеличкий хор на помості біля олтаря заспівав «Ave maris Stella»,[226] яку недавно скомпонував Крейслер.
Почавшись тихо, пісня дедалі гучнішала, аж до слів «del mater alma»,[227] потім поступово пішла на спад, поки на словах «felix coeli porta»[228] зовсім не завмерла, полинувши на крилах вечірнього вітру.
Дівчата, сповнені глибокої побожності, й далі стояли навколішки. Священик стиха проказував молитву, а здалеку, наче хор ангельських голосів із повитого імлою вечірнього неба, лунав гімн «О sanctissima»,[229] що його дорогою додому співали селяни.
Нарешті священик поблагословив їх. Тоді вони підвелись і обнялися. З їхніх грудей ніби рвалася назовні якась невимовна туга, зіткана з болю і захвату, і краплі крові, що стікали з поранених сердець, обернулися на гарячі сльози, які нестримно полилися в них з очей.
– Це був він, – прошепотіла князівна.
– Так, він, – стиха відповіла Юлія. Вони зрозуміли одні одну.
Принишклий ліс завмер у передчутті дива, чекаючи, поки зійде місяць і розсипле по ньому своє мерехтливе золото.
Спів селян, і досі чутний у вечірній тиші, наче линув до хмар, що запалали червоним жаром і постелились на гори, показуючи шлях променистому світилові, перед яким тьмяніли зірки.
– Ох, – проказала Юлія, – що нас так хвилює, що нам так болісно крає душу? Послухай-но, як втішно звучить той далекий спів! Ми помолилися, і з золотих хмар до нас промовляють побожні духи, обіцяючи райське блаженство.
– Так, люба Юліє, – твердо, поважно відповіла князівна, – так, люба Юліє, там, за хмарами – полегкість і блаженство, і я хотіла б, щоб небесний ангел поніс мене до зірок, поки мене не спіймала зла сила. Я хотіла б померти, але знаю, що мене поховають у князівському склепі і предки, які там спочивають, не повірять, що я померла, прокинуться зі свого смертного сну, стануть примарами й виженуть мене геть. Тоді я не належатиму ні до живих, ні до мертвих і ніде не знайду прихистку.
– Ради всіх святих, що ти кажеш, Гедвіго! – злякано вигукнула Юлія.
– Мені вже, – відповіла Гедвіга тим самим твердим, майже байдужим тоном, – мені вже раз таке снилося. А може, це котрийсь мій грізний предок став у могилі вампіром і тепер висмоктує з мене кров. Чи не тому я так часто непритомнію?
– Ти хвора, – вигукнула Юлія, – ти дуже хвора, Гедвіго, тобі шкідливе нічне повітря, швидше ходімо звідси!
229
О пресвята