До того ж на прикладі свого приятеля Муція я ще раз переконався, що часто під грубою відразливою зовнішністю схована ніжна, чутлива душа.
Я повернувся до господаревої кімнати й ліг під грубу. Там, на самоті, розмірковуючи про дотеперішнє своє існування, про недавній свій настрій, про те, як я жив і живу, я вжахнувся на думку, що стояв так близько від безодні, і приятель Муцій, хоч який він був скудовчений, видався мені прекрасним ангелом-охоронцем. Я повинен увійти в новий світ, повинен заповнити порожнечу в грудях, повинен стати іншим котом! Як калатало моє серце від боязкого, радісного очікування!
Було ще далеко до півночі, коли я своїм звичайним «няв» попросив господаря випустити мене надвір.
– Залюбки випущу тебе, – відповів господар, відчиняючи двері, – залюбки випущу тебе, Муре. З цілоденного лежання під грубою і спання нічого путнього не вийде. Іди, іди, подивися, що робиться в світі, побудь серед котів. Може, знайдеш якусь рідну душу серед юнаків котячого роду, з якою тобі буде цікаво і половити мишей, і розважитись.
Ох, господар не помилився, мене справді чекало нове життя! Нарешті, коли вибило північ, з'явився приятель Муцій і повів мене різними дахами на італійський, майже плаский дах, на якому десятеро показних, але так само недбало й чудернацько одягнених, як Муцій, котів зустріли нас радісним галасом. Муцій відрекомендував мене своїм приятелям, сказав багато гарних слів про мою чесність і вірність, особливо наголошуючи на тому, що я пригостив його печеною рибиною, курячими кісточками й молоком, а наостанці сказав, що я хотів би ввійти в їхнє товариство як порядний кіт-бурш. Усі на це погодились.
Потім відбулася врочиста церемонія, про яку я змовчу, а то прихильні читачі котячого роду ще, бува, подумають, що я вступив у заборонений орден, і вимагатимуть від мене пояснень. Але я від щирого серця запевняю, що там не було й мови про якийсь орден з усім тим, що до нього належить, як, наприклад, статутами, таємними знаками тощо: наше товариство ґрунтувалося тільки на однакових переконаннях. Бо скоро з'ясувалося, що кожен з нас молоко любив дужче, ніж воду, а печеню дужче, ніж хліб.
Після церемонії я отримав від усіх братерський поцілунок, кожен потиснув мені лапу й почав звертатися до мене на «ти». Потім ми сіли до простої, зате веселої вечері, а після неї відбулася добра пиятика. Муцій приготував чудовий котячий пунш. Коли б хтось із жадібних до веселих розваг молодих котів побажав дізнатись, як готують цей незрівнянний пунш, я, на жаль, не зміг би дати йому достатніх відомостей. Я знаю тільки, що вишуканий смак, а також непереборна міць того пуншу залежить від добрячої домішки оселедцевого розсолу.
Голосом, що загримів далеко над дахами, староста Пуф заспівав чудову пісню «Gaudeamus igitur!»[245] Мені було невимовно приємно відчувати, що я душею і тілом чудовий «juvenis»,[246] і не хотілось думати ні про яку «tumulus»,[247] бо нашому родові лиха доля рідко посилає тихий спочинок у мирній землі. Ми співали й інших гарних пісень, таких, як, наприклад: «Нехай політики говорять»[248] і т. д., поки, нарешті, староста Пуф стукнув могутньою лапою по столі й оголосив, що тепер годиться заспівати справжню щиро буршівську пісню висвячення, а саме: «Ессе quam bonum»,[249] і відразу завів у супроводі хору: «Ессе…» і т. д. і т. д.
Я ще ніколи не чув цієї пісні, композиція якої так глибоко продумана, а сама вона така гармонійна й мелодійна, що її справедливо можна назвати чарівною і таємничою, її творець, наскільки я знаю, невідомий, одні – і таких багато – приписують цю пісню великому Генделеві, інші, навпаки, вважають, що вона існувала задовго до часів Генделя, бо, згідно з «Віттенберзькою хронікою», її співали, коли принц Гамлет ще був тільки фуксом. Та байдуже, хто її написав, але це великий, безсмертний твір, а особливо вражає в ній те, що вкомпововані в хор сольні партії дають співакам необмежений простір для прекрасних, невичерпних імпровізацій. Кілька таких імпровізацій, почутих тієї ночі, я свято зберіг у своїй пам'яті.
Коли хор скінчив, плямистий чорно-білий кіт заспівав:
Хор:
249
Дивись, як гарно