Але тієї миті на обличчі в Крейслера дивно заграли м'язи, як завжди перед тим, коли його опановував дух іронії.
– Ха-ха! – озвався він. – Ви, ваша велебність, не маєте рації, зовсім не маєте рації. Ви помиляєтесь щодо моєї особи, вас увело в оману це вбрання, яке я надяг, щоб якийсь час en masque[283] кепкувати з людей і, лишаючись невпізнаним, писати в них на долонях їхні імена, хай знають, хто вони такі. Хіба я поганий чоловік? Хіба я не в найкращому віці, не досить вродливий, не освічений і не чемний? Хіба я не можу вбратися в суцільний шовк, надягти зверху найкращий чорний фрак, добре його почистивши, зухвало підступити до будь-якої червонощокої, карочи синьоокої дочки професора або радника двору і з солодкавістю найвишуканішого amoroso[284] в жестах, на виду і в голосі без зайвих церемоній спитати: «Красуне, чи ви не віддали б мені свою руку, а на додачу й свою неоціненну особу?» І професорська дочка опустила б очі й тихенько пролебеділа б: «Поговоріть з папа!» Або ж дочка радника двору кинула б на мене мрійливий погляд і почала б запевняти, що давно вже про себе помітила любов, для якої я аж тепер знайшов слова, і між іншим поговорила б зі мною про мереживо на шлюбну сукню. І – о боже! – як радо шановні татусі спекалися б своїх донечок у відповідь на пропозицію такої поважної особи, як екс-капельмейстер великого герцога! Але я міг би також піднятися в романтичні високості, звабитись на ідилію і запропонувати свою руку й серце гарненькій дочці орендаря саме тієї хвилини, коли вона готуватиме козячий сир, або ж, як той нотаріус Пістофолус,[285] побігти до млина і знайти там свою богиню в райських хмарах борошна. Хто б відштовхнув вірне, чесне серце, що нічого не бажає, нічого не вимагає, крім весілля, весілля, весілля? Не зможу спізнати щастя земної любові? Ви, ваша велебність, зовсім не подумали про те, що я, власне, якраз той чоловік, який буде безмежно щасливий саме в цій любові, бо моя простенька тема обмежується одним «Як ти мене хочеш, тебе я беру» – а її подальші варіації після весільного allegro brillante[286] я гратиму в шлюбі. Далі – ви, ваша велебність, не знаєте, що я давно вже дуже поважно думав про одруження. Щоправда, я тоді був юнаком із замалим досвідом і недостатньою освітою, бо мав усього сім років, але тридцятитрирічна панна, яку я вибрав собі в наречені, присягалася мені, що не одружиться ні з ким, крім мене, і я й сам не знаю, чому потім усе розладналося. Зауважте, ваша велебність, що щастя земного кохання усміхалося до мене ще з дитячих моїх років, тож давайте мені шовкові панчохи, давайте шовкові панчохи й черевики, і я стрімголов кинуся в женихання, чимдуж помчу до тієї, яка вже простягла гарненького пальчика, щоб я негайно надяг на нього обручку. І якби порядному бенедиктинцеві личило виливати свої почуття заячими вистрибами, то я тут-таки негайно затанцював би перед очима у вашої велебності матлот, чи гавот, чи вальс – галоп з величезної радості, яка мене просто заливає, коли я думаю про наречену й весілля. Ха-ха! Що стосується щастя в любові й весілля, то я тут не пасу задніх! Я хотів би, щоб ви зрозуміли це, ваша велебність.
– Я навмисне, – відповів абат, коли Крейслер нарешті замовк, – я навмисне не перебивав вашої дивної, жартівливої мови, Крейслере, бо вона саме й доводить те, що я казав. Я добре відчув шпильку, що мала мене вколоти, але не вколола. Щастя моє, що я не вірю в ту химеричну любов, яка безтілесно ширяє в повітрі й не має нічого спільного з потребами людської природи! Як таке могло статися, що ви, з вашою душевною напруженістю… Та годі про це! Пора нам пильніше приглянутись до грізної небезпеки, що нависла над вами. Чи ви під час свого перебування в Зігтартсгофі чули про нещасливу долю художника Леонгарда Етлінгера?
Крейслер затремтів з жаху, коли абат назвав це ім'я. На його обличчі не лишилося й сліду гіркої іронії, яка щойно була опанувала його, і він глухим голосом спитав:
– Етлінгера? Яке мені діло до нього? В мене з ним нема нічого спільного! Я ніколи не був з ним знайомий, то була тільки гра розпаленої уяви, коли мені одного разу причулося, що він промовляє до мене з озера.
– Заспокойся, – сказав абат ніжно й лагідно і взяв його за руку, – заспокойся, сину мій Йоганнесе! Ти справді не маєш нічого спільного з тим бідолахою, якого надмірна, хибно спрямована пристрасть довела до загибелі, але хай його страшна доля стане для тебе пересторогою. Сину мій Йоганнесе, ти стоїш на ще небезпечнішому шляху, ніж він, тому тікай, тікай! Гедвіга! Князівну міцно обплутала лиха мара, і ті пута, мабуть, годі порвати, аж поки їх не розітне вільний дух. А ти, Йоганнесе?