Не можу навіть віддати словами, яке неприємне, моторошне почуття викликала в мене поява Понто. Хоч він і не був ні дворовим псом, ні шпіцом, а проте належав до того роду, чиє погане, вороже ставлення поклало край моєму життю у веселому товаристві котів-буршів, і вже через саме це дружні почуття, які він до мене виявляв, були сумнівними. Крім того, мені здавалося, що в погляді Понто, в усій його постаті є щось пихате, глузливе, а тому я вирішив краще з ним не розмовляти. Я тихенько зліз зі своєї подушки, скочив у грубу, що саме була відчинена, й зачинив за собою дверці.
Пан Лотаріо розмовляв із моїм господарем про щось таке, що мене мало цікавило, тим більше, що всю свою увагу я звернув на юного Понто, який дженджуристо пройшовся по кімнаті, пританцьовуючи й наспівуючи якусь пісеньку, потім вискочив на підвіконня, висунув голову у вікно й заходився, за звичаєм фанфаронів, розкланюватися з усіма своїми знайомими, що проходили вулицею, навіть трохи підгавкував, мабуть, щоб звернути на себе погляди красунь зі свого роду. Про мене той вітрогон ніби взагалі забув, і хоч я, як уже було сказано, зовсім не хотів з ним розмовляти, все ж таки мені не сподобалось, що він навіть не спитав про мене, так наче мене й на світі не було.
Цілком інакше, як мені здавалося, набагато чемніше й розважніше поводився пан Лотаріо, професор естетики, який, пошукавши мене очима по кімнаті, спитав господаря:
– А де ж ваш незрівнянний мосьє Мур?
Для порядного кота-бурша нема гіршого звертання, ніж те фатальне «мосьє», але чого тільки не доводиться терпіти від естетиків на цьому світі! Тож я пробачив професорові образу.
Майстер Абрагам сказав йому, що від якогось часу я ходжу своїми власними стежками й рідко буваю вдома, особливо вночі, а тому виснажився і змарнів. Але я щойно лежав на подушці, і він просто не знає, де я так швидко дівся.
– Я маю підозру, – повів далі професор, – я маю підозру, майстре Абрагаме, що ваш Мур… А може, він десь сховався й підслухує? Ану я пошукаю його!
Я тихенько поліз далі в грубу, але можна собі уявити, як я нашорошив вуха, адже йшлося про мене.
Професор пильно обшукав усі закутки, на превеликий подив господаря, який сказав йому сміючись:
– Ви справді, професоре, робите моєму Мурові нечувану честь!
– Ет, – відповів професор, – мені не сходить з думки підозра, яка в мене з'явилась до вас, майстре, з приводу вашого педагогічного експерименту, що має зробити з кота письменника. Хіба ви забули вже той сонет, ту глосу, які мій Понто вихопив мало не з Мурових лап? Але що вже з тими віршами було, те було, а я скористаюся Муровою відсутністю, щоб поділитися з вами одним своїм кепським передчуттям і рішуче намовити вас пильно стежити за котом. Хоч я й не цікавлюсь котами, а все ж помітив, що декотрих із них, які раніше поводились чемно й пристойно, раптом наче підмінили, вони стали брутальними порушниками ладу і добрих звичаїв. Замість покірно вигинати спину й лащитись, як раніше, вони ходять горді, мов павичі, й зовсім не бояться виявляти свою первісну дику натуру іскристим поглядом та сердитим пирханням і навіть показувати пазурі. Так само як про скромну, тиху поведінку, не дбають вони й про свою зовнішність, не хочуть бути вихованими світськими людьми. Вони не чистять вусів, не вилизують до блиску своєї шерсті, не відкушують занадто відрослих пазурів, а бігають зачучверені, патлаті, з розкуйовдженими хвостами, викликаючи в усіх освічених котів жах і відразу. Але найбільшого осуду, по-моєму, заслуговують ті нестерпні таємні збіговиська, які вони влаштовують ночами і на яких зчиняють скажений вереск, називаючи його співом, хоч у ньому не можна вчути нічого, крім безглуздого крику, що не має ні пристойного ритму, ні правильної мелодії, ні гармонії. Я боюся, дуже боюся, майстре Абрагаме, що ваш Мур також ступив на погану стежку і бере участь у тих непристойних розвагах, які йому не дадуть нічого, крім доброї прочуханки. Мені було б дуже прикро, якби всі ваші зусилля, витрачені на того сірого шельму, пішли намарне і він зі своєю вченістю пустився берега, як звичайні, вульгарні, безпутні коти.
Коли я почув, яку наругу зводять на мене, на мого доброго Муція, на моїх великодушних братів, то мимоволі застогнав.
– Що це було? – вигукнув професор. – Я певен, що Мур десь сховався в кімнаті! Понто! Allons![287] Шукай, шукай!
Понто зіскочив з підвіконня й почав обнюхувати кімнату.
Перед дверцятами груби він зупинився, загарчав, загавкав і скочив на них.