– Він у грубі! Напевне в грубі! – сказав господар і відчинив дверці.
Я спокійно сидів, дивлячись на господаря ясними, блискучими очима.
– Справді! – вигукнув він. – Справді, він заліз глибоко в грубу! Ну як? Може, зробите нам таку приємність і вийдете звідти? Будьте такі ласкаві!
Хоч як мені не хотілося покидати свого сховку, а довелося послухатись господаря, а то б він витяг мене силоміць, і втіхи з того було б мало. Тому я, не поспішаючи, виліз із груби. Та тільки-но я з'явився на світ божий, як професор і господар вигукнули в один голос:
– Муре! Муре! Який у тебе вигляд! Що це за штуки!
Звичайно, я був весь у попелі, до того ж мій зовнішній вигляд справді від деякого часу дуже погіршав, тож мені довелося впізнати себе в професоровому описі котів-відступників, і я міг собі уявити, яке з мене було жалюгідне видовисько. Я подумав про те, який вигляд я маю в порівнянні з моїм приятелем Понто, що справді був дуже гарний у своєму показному, блискучому, чудово накрученому хутрі, і мене пойняв глибокий сором. Я тихо, засмучено заліз у куток.
– Невже це, – вигукнув професор, – невже це той самий розумний, вихований кіт Мур, вишуканий письменник, дотепний поет, що пише сонети й глоси? Ні, це звичайнісінький домашній котисько, з тих, які нишпорять на кухнях та попід грубами і тільки й здатні, що ловити мишей у льохах та на горищах! Ха-ха! Скажи-но мені, вихований задрипанцю, чи ти скоро отримаєш учений ступінь, чи навіть одержиш кафедру, ставши професором естетики? Гарну докторську мантію ти на себе нап'яв!
Так він кепкував із мене й далі, знаходячи все нові образливі слова. Що я міг зробити? Тільки ще дужче прищулити вуха, як завжди, коли мене лаяли.
Закінчивши свою глузливу промову, професор гучно зареготав, а господар і собі за ним. Той регіт був мені як ніж у серце. Та, може, ще тяжче мене образила поведінка Понто. Він не тільки жестами й гримасами намагався показати, що поділяє глузливу думку про мене свого господаря, але й удавав, що гидує наблизитись до мене, раз по раз відскакував убік, наче боявся замастити об мене своє гарне чисте хутро. А котові, свідомому своєї вищості, як я, нелегко терпіти таку зневагу від якогось там дженджуристого пуделя.
Далі професор завів із господарем довгу розмову, яка наче не стосувалась мене й мого роду і з якої я, власне, мало що зрозумів. Але, наскільки я все ж таки міг збагнути, йшлося про те, що краще: чи відверто виступати проти диких, нестриманих вчинків екзальтованого юнацтва й силоміць навертати його на правдивий шлях, чи тільки спритно й непомітно обмежувати його й давати йому змогу набиратися досвіду, який сам покладе край тим вчинкам. Професор був за відверте застосування сили, бо впорядкування речей у світі для загального добра вимагає, щоб кожна людина, хоч би як вона опиралася, була якомога раніше втиснута у форму, зумовлену відношенням окремих частин до цілого, інакше зразу виникне небезпечна невідповідність, що може довести хтозна до якої біди. Він ще говорив щось про вибивання шибок під вигуки «Pereat!»,[288] але я вже з того нічого не зрозумів. Господар, навпаки, вважав, що екзальтовані юнаки все одно що трохи божевільні, – якщо проти них виступати відверто, їхнє божевілля ще збільшується, а здобуте власним досвідом усвідомлення свого божевілля виліковує їх і хвороба ніколи вже не повертається.
– Ну що ж, – мовив нарешті професор, підводячись і беручи капелюх та ціпок, – ну що ж, майстре, визнайте, що я маю слушність хоча б в одному: треба нещадно вживати відверту силу проти екзальтованої поведінки, як вона втручається в наше життя й заважає йому, а коли так, то дуже добре, – я знов вертаюся до вашого кота Мура, – що, як я чув, порядні шпіци розігнали проклятущих котів, які так страхітливо співали, ще й вважаючи себе великими віртуозами!
– Залежно, як на це дивитися, – відповів господар. – Якби їм дозволили співати, то, може, вони б і стали тими, за кого помилково себе вважали, тобто справжніми віртуозами, а тепер вони, мабуть, взагалі сумніваються, що може бути справжня віртуозність.
Професор попрощався, і Понто підстрибом побіг за ним, навіть не кивнувши мені головою, хоч раніше завжди був дуже привітний до мене.
– Я й сам, – звернувся до мене господар, – я й сам невдоволений твоєю поведінкою, Муре. Пора тобі знов стати порядним, розважним котом, знов здобути собі добру славу, не таку, яку ти, видно, тепер маєш. Якби ти був здатний мене зрозуміти, то я б тобі порадив бути завжди тихим, привітним і все, що тобі хочеться, робити без зайвого галасу, бо саме так найлегше здобути добру славу. Для прикладу змалюю тобі двох людей. Один із них щодня тихенько сідає собі сам у куток і п'є вино чарку за чаркою доти, доки зовсім уп'ється, але за довгий час він так добре навчився приховувати своє пияцтво, що ніхто про нього й гадки не має. Другий, навпаки, лише подеколи випиває чарку в товаристві веселих, щирих приятелів, але вино розв'язує йому язика, він веселішає, багато, палко говорить, але не порушує ні добрих звичаїв, ні правил пристойності. І саме його світ називає гірким п'яницею, а той потаємний пияк має славу тихої, поміркованої людини. Ох, Муре, мій добрий коте, якби ти знав, як воно діється в житті, то зрозумів би, що філістерові, який вічно ховається в мушлю, ведеться найкраще. Та як ти можеш знати, що таке філістер, хоч і серед твого роду їх, мабуть, також вистачає.