Юлія була схильна вважати все те, що розповіла Гедвіга, сном або, якщо князівна справді стояла біля вікна, облудною грою розпаленої уяви. Ким міг бути той мрець, якого з такими таємничими церемоніями винесли з павільйону? Адже в замку ніхто не зник. І хто б повірив, що той невідомий мрець ще й з'являється ночами там, звідки його винесли? Все це Юлія сказала князівні й додала, що та тінь у вікні також могла бути оптичною ілюзією чи навіть жартом старого мага, майстра Абрагама, адже відомо, що він часто влаштовує такі штуки і, може, заселив порожній павільйон привидами.
– Як швидко, – лагідно усміхаючись, мовила князівна, що цілком опанувала себе, – як швидко ми знаходимо пояснення, коли станеться щось дивовижне, надприродне! А щодо мерця, то ти забуваєш, що сталося в парку перед тим, як Крейслер залишив нас.
– Ради бога, – вигукнула Юлія, – невже справді сталося жахливе? Хто загинув? Від чиєї руки?
– Ти ж бо знаєш, – повела далі Гедвіга, – ти ж бо знаєш, сестро, що Крейслер живий. Але живий і той, хто в тебе закоханий. Не дивись на мене так перелякано! Невже ти не здогадувалась давно про те, що я маю тобі сказати? Ти повинна знати все, бо це може занапастити тебе, якщо й далі приховувати його від тебе. Княжич Гектор кохає тебе, так, тебе, Юліє, кохає палко й шалено, як усі італійці. Я була його нареченою, я й тепер його наречена, але його кохана ти, Юліє. – Останні слова князівна мовила гостро, з притиском, але, правда, без того особливого відтінку, якого додає почуття прихованої образи.
– О господи всемогутній! – крикнула Юлія, і з очей у неї бризнули сльози. – Гедвіго, ти хочеш розбити моє серце? Який похмурий дух говорить твоїми устами? Ні, ні, якщо тобі так хочеться, то зганяй на мені, бідолашній, свої прикрощі і врази, яких тобі заподіяли тяжкі сни, я радо все витримаю, але ніколи не повірю, що це твоє страшне марення може бути правдою! Гедвіго, отямся, ти ж бо вже не наречена того жахливого чоловіка, що з'явився до нас, як сама загибель! Він ніколи вже не повернеться, і ти ніколи не належатимеш йому!
– Ні, повернеться, – заперечила князівна, – повернеться! Заспокойся, сестро! Може, тільки тоді, коли церква з'єднає мене з княжичем, зникне страхітливе життєве непорозуміння, що завдає мені такої муки. Тебе врятує дивна примха долі. Ми розлучимося з тобою, я поїду зі своїм чоловіком, а ти лишишся тут!
Князівна урвала свою мову від хвилювання, Юлія також не здатна була вимовити й слова. Обидві мовчки, обливаючись слізьми, кинулись одна одній в обійми.
Доповіли, що чай подано. Юлія, завжди така спокійна й розважна, тепер була збуджена до краю. Їй не можна було залишатися в товаристві, і мати залюбки дозволила їй піти додому. Князівні також потрібен був спокій.
Панна Нанетта у відповідь на розпитування княгині запевнила її, що князівна пополудні і ввечері почувала себе дуже добре, але захотіла лишитися на самоті з Юлією. Наскільки вона могла побачити з сусідньої кімнати, князівна і Юлія розповідали одна одній різні історії, а також грали комедію, то сміючись, то плачучи.
– Милі дівчата, – тихенько мовив гофмаршал.
– Aimable[289] князівна і мила дівчина! – поправив його князь, блиснувши на нього сердито витріщеними очима.
Збентежений своєю жахливою похибкою, гофмаршал ковтнув, не пожувавши, добрий шмат сухаря, змоченого в чаї. Але сухар застряв йому в горлянці, і він так страхітливо закашлявся, що змушений був швиденько вийти із зали. Ганебної смерті від задушення він уник тільки завдяки придворному квартирмейстерові, який у передпокої досвідченим кулаком виконав у нього на спині, мов на литаврах, гармонійне соло.
Після таких двох порушень етикету гофмаршал побоявсь допуститися ще й третього, тому не зважився вернутись до зали, а попросив квартирмейстера вибачитись перед князем за його раптовий напад хвороби.