– Ви маєте на думці його дружину, лиху чарівницю К'яру? – спитав князь.
– Це ще хтозна, – заперечила Бенцон, – чи та обдарована вищою, дивовижною силою жінка, яку, може, тільки хтось надихав, заслужила, щоб її називали чарівницею. В кожному разі несправедливо й нелюдяно було викрасти в майстра улюблену істоту, до якої він був прихильний цілою душею, яка навіть, можна сказати, була часткою його самого.
– Бенцон, – вигукнув князь, наляканий до краю, – Бенцон, я сьогодні вас не розумію! В мене аж у голові туманіє! Хіба ви самі не вважали, що ту небезпечну істоту, з допомогою якої майстер Абрагам міг би швидко викрити наші стосунки, треба було усунути? Хіба ви самі не схвалили мого листа до великого герцога, в якому я висловив свої міркування з приводу того, що, оскільки будь-яке чаклування в країні давно заборонене, осіб, які вперто віддаються йому, не можна терпіти і задля безпеки слід ув'язнити? Хіба не з огляду на почуття майстра Абрагама над тією таємничою К'ярою не був влаштований відкритий суд, а її тихенько схопили і вислали, я сам не знаю куди, бо більше тим не сушив собі голови? Що ж мені можна закинути?
– Пробачте, – відповіла Бенцон, – пробачте, ваша ясновельможність, але все-таки вам цілком справедливо можна закинути принаймні надмірну поквапливість. Знайте ж, ваша ясновельможність, майстрові Абрагаму донесли, що його К'яру усунено з вашого наказу. Він тихий, привітний, та чи не здається вам, ваша ясновельможність, що він плекає в своєму серці ненависть і мстиві почуття до того, хто відібрав у нього найдорожче в світі? І ви хочете довіритись цьому чоловікові, відкрити йому свою душу?
– Бенцон, – сказав князь, витираючи з лоба рясний піт, – Бенцон, ви мене дуже хвилюєте, можна сказати, невимовно хвилюєте! Господи милосердний! Чи може князь до такої міри втрачати самовладання? Чи не повинен він, хай йому біс… Боже, я, здається, лаюся тут, за чаєм, як драгун! Бенцон, чому ви не сказали мені про це раніше? Він уже знає все! Я вилив йому свою душу в рибальській хатині, коли був у цілковитій нестямі через хворобу князівни. Я розповів про Анджелу, відкрив йому… Бенцон, це жах! J'étais un[298] дурень! Voilà tout![299]
– І що він сказав? – напружено спитала Бенцон.
– Здається мені, – відповів князь, – здається мені, майстер Абрагам спершу завів мову про нашу колишню attachement і про те, що я міг би стати щасливим батьком замість стати, як тепер, нещасним батьком. Але я добре пам'ятаю, що коли я скінчив свою сповідь, він, усміхаючись, сказав, начебто давно все знає і сподівається найближчим часом з'ясувати, де тепер Анджела. Тоді чимало оман виявиться й чимало ілюзій розвіється.
– Так сказав майстер? – спитала Бенцон, і губи в неї затремтіли.
– Sur mon honneur,[300] він так сказав, – відповів князь. – Сто чортів йому в печінки, – вибачте, Бенцон, але я розгніваний, – що, як старий захоче помститись мені? Бенцон, que faire?[301]
Князь і Бенцон мовчки втупили одне в одного очі.
– Ваша ясновельможність! – тихо пробелькотів камер-лакей, подаючи князеві чай.
– Bête![302] – крикнув князь, зірвавшись на ноги й вибивши з рук камер-лакея тацю разом із чашкою.
Всі перелякано посхоплювалися з-за столів, гра скінчилася, князь, насилу опанувавши себе, усміхнувся, ласкаво попрощався з присутніми в залі й подався з княгинею до внутрішніх покоїв. А на обличчі в кожного можна було прочитати: «Господи, що це таке? Що це означає? Князь не грав у віст, так довго й так схвильовано розмовляв з радницею, а потім так страшенно розгнівався!»
Бенцон навіть у голові собі не покладала, яка сцена чекає на неї у її власному помешканні, розташованому у флігелі поряд із замком. Щойно вона переступила поріг, назустріч їй кинулась у нестямі Юлія і… Але наш біограф дуже задоволений, що цього разу він може розповісти про те, що сталося з Юлією, поки в князя пили чай, багато краще й докладніше, ніж про деякі інші події цієї трохи заплутаної, принаймні досі, історії.
Отже, ми знаємо, що Юлії дозволено піти додому раніше. Лейб-єгер освітлював їй дорогу смолоскипом. Та тільки-но вони на кілька кроків відійшли від замку, як лейб-єгер зненацька зупинився й підняв смолоскип угору.
– Що там таке? – спитала Юлія.
– Ох, панно Юліє, – відповів лейб-єгер, – ви, мабуть, помітили постать, що гайнула он там перед нами? Я не знаю, що й думати, але вже кілька вечорів тут вештається якийсь чоловік, що, певне, замислив якесь лихо, а то б не ховався від усіх. Ми вже на нього по-всякому засідали, але він не дається в руки, десь дівається на очах, як привид чи сам нечистий.