То дужчаючи, то затихаючи, ці солодкі звуки навіяли на старого дрімоту, що огорнула його своїми чорними крильми. Але в пітьмі блискучою прекрасною зіркою йому засяяв сон про минуле щастя. К'яра знов лежала в його обіймах, вони знов були молоді й щасливі, і ніякий лихий дух не затьмарював їхнього кохання.
Тут видавець змушений попередити ласкавого читача, що кіт знов видер кілька аркушів макулатури, тому в цій повісті, повній прогалин, утворилася ще одна прогалина. Проте, як видно з нумерації сторінок, бракує тільки вісім колонок, де, мабуть, не було нічого важливого, оскільки наступне досить добре пов'язується з попереднім. Отже, далі йде такий текст:
не сподівався. Князь Іреней взагалі був запеклий ворог будь-яких незвичайних подій, а надто коли від його власної особи вимагали ближче ознайомитися з ними. Тому він, як завжди в критичних випадках, узяв подвійну пайку табаки, глянув на лейб-єгера значущим, пронизливим фрідріхівським поглядом і сказав:
– Лебрехте, чи ти, бува, не сновида, що бачиш привидів і зчиняєш цілком непотрібний ґвалт?
– Найясніший пане, – відповів лейб-єгер дуже спокійно, – накажіть мене прогнати як найгіршого негідника, коли все, що я вам розповів, не щира правда. Я не боюся знов відверто сказати вам: Руперт – найпослідущий шахрай.
– Як, Руперт? – крикнув князь, розлючений понад усяку міру. – Мій старий, відданий кастелян, що служив княжому двору п'ятнадцять років, ніколи не давав жодному замкові заіржавіти й завжди вчасно відмикав і замикав двері, цей Руперт – шахрай? Лебрехте, ти збожеволів? Сказився? Сто чор…
Князь затнувся, як завжди, коли ловив себе на лайці, що не личила князівській гідності. Лейб-єгер скористався цією миттю і сказав:
– Хоч ви, найясніший князю, і зводили так хвилюватися й так страшно лаятись, а однаково про таке не годиться мовчати, треба сказати правду.
– Хто хвилюється? – мовив князь уже спокійніше. – Хто лається? Віслюки лаються! Я хочу, щоб ти ще раз коротко розповів мені всю справу, аби я міг викласти її на таємному засіданні своїм радникам для докладного обговорення й для постанови про необхідні заходи. Коли Руперт і справді шахрай, то… ну, побачимо далі.
– Як я вже сказав, – почав лейб-єгер, – коли я вчора присвічував панні Юлії, той чоловік, що вже давно тут вештається скрізь, прошмигнув повз нас. «Ну, стривай, – думаю я собі, – я вже тебе, шалапуте, спіймаю», – і, довівши милу панну нагору, гашу смолоскип, а сам ховаюсь у темряві. Минуло небагато часу, як той чоловік вилазить з кущів і тихо стукає в двері. Я нечутно підкрадаюся ближче. Ось двері відчиняються, виходить дівчина, і той незнайомий заходить з нею до будинку. Це була Нанні. Ви ж, найясніший пане, знаєте Нанні, ту кралю, що служить у пані радниці?
– Coquin,[327] – вигукнув князь, – з високими коронованими особами не балакають про кралю Нанні! Але кажи далі, mon fils.[328]
– Так, – мовив лейб-єгер, – так, то була краля Нанні, я зроду б не подумав, що за нею водиться такий гріх. «Отже, просто любовне побачення», – подумав я собі, але якось мені не бгалося в голову, що за цим не схована ще якась таємниця. Тому я лишився стояти біля будинку. Минув якийсь час, і вертається радниця. Та не встигла вона зайти, як нагорі відчиняється вікно і з нього вистрибує той чужий чоловік, – ви не повірите, як спритно! І просто на чудові гвоздики та левкої, що там обгороджені, ті, що їх так дбайливо доглядає панна Юлія. Садівник страх як лається, він там стоїть надворі з потовченими вазонами, хотів сам поскаржитись вам, найясніший князю, та я його не впустив, бо він, ледащо, з самого ранку напився.
– Лебрехте, – перебив князь лейб-єгеря, – Лебрехте, це вже, мабуть, наслідування. Таке саме відбувається в опері пана Моцарта «Весілля Фігаро», яку я бачив у Празі. Не захоплюйся, а кажи так, як було, єгерю!
– Та я ж, – мовив Лебрехт, – та я ж ні слова не кажу інакше і можу заприсягнутися, що все це правда. Той гицель упав на квітки, і я вже хотів його спіймати, але він швидко, як блискавка, схопився й побіг, аж загуло, а куди? Як ви думаєте, найясніший князю, куди він дременув?
– Я ніяк не думаю! – велично відповів князь. – Не дратуй мене зайвими запитаннями про мої думки, єгерю, а спокійно розповідай, поки скінчиш свою історію. Тоді я почну думати.
– Дременув просто в порожній павільйон, – повів далі лейб-єгер. – Так, у порожній павільйон. І коли він постукав у двері, всередині засвітилось, звідти вийшов не хто інший, як чесний, бездоганний пан Руперт, завів незнайомця до павільйону і знов замкнув двері. От бачите, найясніший князю, Руперт знається з чужими, небезпечними гостями, що напевне задумали якесь лихо, а то б чого вони ховалися? Хтозна, на що вони важаться, може, ті поганці чигають тут, у тихому спокійному Зіггартсгофі, на самого найяснішого князя?