Выбрать главу

Лейб-єгер кинувся до дверей.

– Стривайте! – гукнула Бенцон. – Який наступ? І який павільйон?

На вимогу князя лейб-єгерові довелося ще раз скласти докладний звіт про все, що сталося.

Бенцон, здавалося, слухала розповідь лейб-єгеря з дедалі більшою цікавістю. А коли він скінчив, сміючись, вигукнула:

– Смішнішого непорозуміння важко собі й уявити! Я прошу вас, ваша ясновельможність, негайно відправити лісника та його людей додому. Про змову не може бути й мови, і вам, ваша ясновельможність, не загрожує ніяка небезпека! Незнайомий, що розташувався в павільйоні, вже ваш полонений.

– Хто? – запитав приголомшений князь. – Хто, яка біда оселилася в павільйоні без мого дозволу?

– В ньому, – шепнула Бенцон князеві на вухо, – в ньому ховається княжич Гектор.

Князь відступив кілька кроків назад, ніби його зненацька вдарила якась невидима рука, й вигукнув:

– Хто? Як? Est-il possible?1 Бенцон, я сплю? Княжич Гектор? – Князь спинився поглядом на лейб-єгерові, що приголомшено м'яв у руках шапку. – Єгерю, – закричав він на нього, – єгерю! Гайда звідси! Лісник та його люди хай теж їдуть геть! Додому! Щоб духу тут вашого не було! Бенцон, ви можете собі таке уявити? Лебрехт назвав княжича жевжиком і шалапутом! Нещасний! Та хай це залишиться між нами, Бенцон, це державна таємниця. Тепер поясніть мені, як так могло статися, що княжич, удавши, ніби їде геть, сховався тут, немов якийсь шукач пригод?

Бенцон зрозуміла, що лейб-єгер, вистеживши княжича, допоміг їй вийти з великого клопоту. Твердо переконана, що з її боку було б нерозважно зраджувати князеві Гекторову присутність у Зіггартсгофі, а тим паче його наскок на Юлію, вона проте вважала, що не можна залишати цю справу в такому стані, який кожної хвилини може зробитися ще загрозливішим для Юлії і для цілого того плану, який сама Бенцон з такими труднощами здійснювала. Тепер, коли лейб-єгер відкрив сховок княжича і з'явилась небезпека, що його звідти витягнуть не вельми почесним способом, Бенцон могла вже розповісти про нього князеві без шкоди для Юлії. Отож вона пояснила князеві, що, мабуть, любовна суперечка Гедвіги з княжичем спонукала останнього оголосити про свій раптовий від'їзд, а самому разом з відданим камердинером сховатись поблизу коханої. Годі заперечити, що в цьому вчинкові є щось романтичне й авантурницьке, але кожен закоханий на таке здатен. До речі, княжичів камердинер палко закохався в її Нанні, яка й зрадила їй таємницю.

– Ага, – зрадів князь, – хвалити бога! То це камердинер, а не княжич закрався до вашого дому й потім вистрибнув крізь вікно на вазони, мов паж Керубіно. Бо в мене снувалися різні неприємні думки. Княжич – і вистрибнув крізь вікно! Де таке чувано в світі!

– О, – відповіла Бенцон, лукаво сміючись, – я знаю одну особу князівської крові, що не гребувала вилазити крізь вікно, коли…

– Ви мене дратуєте, Бенцон, – перебив радницю князь, – ви неможливо дратуєте мене! Мовчімо про минуле, а краще подумаймо, що тепер робити з княжичем. Уся дипломатія, все державне право, всі двірські звичаї – геть усе полетіло до біса в цьому проклятому становищі! Чи мені його недобачати? Чи виявити ніби випадково? Чи що… чи як… Усе йде обертом у моїй голові. От що виходить, коли князівські голови принижуються до романтичних витівок!

Бенцон справді й сама не знала, якої форми надати дальшим стосункам з княжичем. Але й ця перепона зникла. Не встигла вона відповісти князеві, як зайшов кастелян Руперт і передав йому згорнуту вчетверо записочку, сказавши з хитрою усмішкою, що вона від однієї високої особи, яку він мав честь тримати замкненою неподалік звідси.

– Отже, ти знав, – мовив князь дуже ласкаво, – отже, ти знав, Руперте, що… Ну, я завжди вважав тебе чесним, відданим служником мого дому, і тепер ти таким і виявився, бо, як і велів тобі обов'язок, слухався наказів мого вельможного зятя. Я подумаю, як тебе винагородити.

Руперт якнайчемніше подякував і вийшов з кімнати. В житті часто буває, що когось вважають особливо чесним і порядним саме тієї хвилини, коли він зробить якусь підлоту. Про це й подумала Бенцон, яка більше знала про зухвалий напад княжича і була впевнена, що старий лицемір Руперт втаємничений у ту справу.

Князь розпечатав записку й прочитав:

Che doice più, che più giocondo stato Saria, di quel d'un amoroso core? Che viver più felice a più beato, Che ntrovarsi m servitù d'Amore? Se non fosse l'huom sempre stimulato Da quel sospetto no, da quel timoré, Da quel martir, da quella frenesia, Da quella rabbia, delta gelosia.[330]
вернуться

330

«Che doice più…» – так починається 31 пісня поеми Аріосто «Навіжений Роланд».