І тоді прокинулись похмурі духи, що так часто опановували його, і безжально вп'ялися гострими пазурами в його зранені груди.
– Уїдлива нечиста сило, – сказав він сам до себе, – невже ти женеш мене сюди, щоб цей закляклий юнак знов почав сходити кров'ю, бо кажуть же, що рани в мерця відкриваються, коли до нього наближається вбивця? Ха-ха! Хіба я не знаю, що він геть зійшов кров'ю в ті прикрі дні, коли спокутував свої гріхи на смертній постелі? В ньому не лишилося жодної краплі лихої крові, якою він міг би отруїти свого вбивцю, коли б той і підійшов до нього, а Йоганнеса Крейслера й поготів, бо його не стосується гадюка, яку він розтоптав, коли вона вже висунула гостре жало, щоб укусити його! Розплющ очі, небіжчику, хай я твердо гляну тобі в обличчя, щоб ти побачив, що на мені нема гріха. Але ти не можеш їх розплющити! Хто тобі наказав поставити на карту життя проти життя? Нащо ти затіяв облудну гру зі смертю? Ти не думав програти її? Але риси твої, тихий, блідий юначе, лагідні й добрі, смертельна мука стерла сліди мерзенного гріха з твого прекрасного обличчя, і я міг би сказати, якби тепер личили такі слова, що небо відкрило перед тобою браму милосердя, бо в грудях твоїх жила любов. Та ба! Що, як я помилився в тобі? Що, як не ти й не лихий демон, а моя щаслива зірка підняла твою руку на мене, щоб порятувати мене від жахливої долі, що чигає в пітьмі на мою душу? То розплющ же очі, блідий юначе, роздивися своїм утихомиреним поглядом геть усе, якщо я навіть загину з жалю за тобою або з жахливого, безмежного страху, що чорна тінь, яка скрадається за мною, от-от схопить мене. Так, глянь на мене – але ні, ні, ти міг би глянути на мене, як Леонгард Етлінгер, і я повірив би, що ти – це він, і тоді тобі довелося б кинутися зі мною в прірву, з якої я часто чую його глухий, замогильний голос. Але що це – ти всміхаєшся? Твої щоки, твої уста червоніють? Хіба тебе не влучила смертельна зброя? Ні, я не хочу ще раз ставати з тобою на прю, але…
Розмовляючи сам із собою, Крейслер машинально опустився на одно коліно і сперся ліктями на друге. Та раптом він рвучно схопився й напевне вчинив би щось дивне й шалене, але тієї миті ченці замовкли і хлопчики на криласі заспівали під тихий супровід органа «Salve regina».[338] Труну закрили, і ченці врочисто рушили з церкви. Тоді похмурі духи облишили бідолашного Йоганнеса, і, прибитий сумом і горем, похиливши голову, він подався за ченцями. Коли він був уже біля самих дверей, з темного кутка підвелася якась постать і швидко пішла до нього.
Ченці зупинилися, і свічки в їхніх руках яскраво освітили високого кремезного хлопця років вісімнадцяти-двадцяти. Обличчя його, скривлене запеклою люттю, було потворне, якщо не гірше, чорне волосся збилося на голові, драна куртка зі смугастого полотна ледве прикривала голе тіло, а такі самі матроські штани сягали тільки до литок, тому крізь це вбрання видно було його геркулесівську статуру.
– Проклятий, хто тобі наказав убити мого брата? – нестямно крикнув хлопець, аж луна покотилася по церкві, кинувся, як тигр, на Крейслера і, мов кліщами, схопив його за горло.
Та перше ніж Крейслер, нажаханий несподіваним нападом, устиг подумати про оборону, перед ним уже стояв отець Кипріян і владним, гучним голосом сказав:
– Джузеппе, нечестивий грішнику! Що ти тут робиш? Де ти лишив матір? Негайно забирайся геть! Велебний пане абате, покличте монастирських служників, хай вони викинуть із церкви цього розбишаку!
Тільки-но Кипріян з'явився перед хлопцем, той зразу ж відпустив Крейслера.
– Ну, ну, – сердито буркнув він, – нема чого зчиняти такий ґвалт через те, що чоловік хоче обстати за своє право, пане святий! Я й сам піду, не треба нацьковувати на мене служників.
Сказавши це, хлопець вибіг у бічні двері, які забули зачинити і якими він, мабуть, і прокрався до церкви. З'явилися монастирські служники, проте вирішили, що нема сенсу гнатися за зухвальцем глупої ночі.