– А як же чудо? – спитав Крейслер, глянувши на те місце над малим вівтарем, де він сам разом з абатом вішав картину, про яку ласкавий читач, мабуть, іще пам'ятає. Та він неабияк здивувався, побачивши там знов «Святу родину» Леонардо да Вінчі. – А як же чудо? – спитав він ще раз.
– Ви маєте на увазі, – відповів абат, дивно глянувши на нього, – ви маєте на увазі ту прекрасну картину, що висіла тут? Я звелів тим часом повісити її в шпиталі. Наш бідолашний брат Кипріян, мабуть, почуватиме себе дужчим, споглядаючи на неї. Може, свята діва Марія ще раз прийде йому на поміч.
У себе в кімнаті Крейслер знайшов листа від майстра Абрагама такого змісту:
«Любий Йоганнесе!
В дорогу! В дорогу! Кидайте абатство і якомога швидше вертайтеся сюди! Нечистий заварив тут таку кашу собі на радість, що ви не уявляєте! Коли прийдете, скажу більше, а писати немає сили, бо все стоїть мені в горлі руба, аж душить мене. Про себе, про зорю надії, що зійшла наді мною, – жодного слова. Поспішаю повідомити лише ось що. У нас ви вже застанете не радницю Бенцон, а графиню фон Ешенау. Диплом із Відня вже прибув, і про майбутнє одруження Юлії з достойним княжичем Ігнатієм уже майже оголошено. Князь Іреней виношує думку про новий трон, на якому він сидітиме всевладним володарем. Бенцон, чи, пак, графиня фон Ешенау обіцяла йому це. Княжич Гектор тим часом грався в хованку, аж поки його справді відкликали до війська. Скоро він повернеться, і тоді, мабуть, відбудеться двоє весіллів. Ото буде весело! Сурмачі вже полощуть горлянки, скрипалі натирають смички, зіггартсвайлерські свічкарі готують смолоскипи, але… Незабаром іменини княгині, отоді я влаштую щось особливе, але ви повинні бути тут. Краще вирушайте в дорогу зразу ж таки, як прочитаєте цього листа! Біжіть щодуху! Скоро побачимось. A propos,[344] остерігайтесь попів, хоч абата я дуже люблю. Прощавайте!»
Лист старого майстра був такий короткий і такий значущий, що
Наприкінці другого тому видавець змушений повідомити ласкавого читача про дуже сумну подію. Розумного, високоосвіченого, філософічного і поетичного кота Мура посередині його прекрасного життєвого шляху забрала невблаганна смерть.[345] Він помер уночі з двадцять дев'ятого на тридцяте листопада після недовгих, але тяжких страждань, виявивши спокій і витримку справжнього мудреця. Це ще один доказ того, що з передчасно дозрілими геніями виходить не все гаразд: вони або зарані в'януть, втрачають характер, стають бездушними і губляться в масі, або довго не живуть. Бідолашний Муре! Смерть твого приятеля Муція була вісницею твого власного скону, і якби мені довелось виголошувати жалобну промову над твоєю могилою, вона виливалася б із самого серця і була б зовсім інакшою, ніж у байдужого Гінцмана, бо я любив тебе, любив дужче, ніж багатьох інших… Та ба! Спи спокійно! Пером тобі земля!
345
У листопаді 1821 р. помер улюбленець письменника – прообраз романного кота Мура. Письменник щиро сумував, що його «дорогий вихованець кіт Мур на четвертому році життя, сповненого надій», залишив цей світ, «щоб прокинутися у кращому» (з траурного повідомлення, яке Гофман надіслав своїм друзям).