У таких приблизно прихованих думках збігла більша частина мого робочого дня. О п’ятнадцятій годині, набагато раніше, ніж я сподівався, глайдер повернувся. Я ледь устиг зірвати з вух і заховати кристалофони, як уся компанія ввалилася до корабля. Я зустрів їх у кесоні з ретельно продуманою стриманою привітністю, не почав ставити ніяких запитань по суті й тільки поцікавився, чи нема охочих підкріпитися. Боюся, правда, що після шести годин грому і дзвону я розмовляв дещо заголосно, тож Майка, яка, на превелику мою радість, мала досить задовільний вигляд, вирячилась на мене з деяким здивуванням, а Комов швидко оглянув мене з ніг до голови і, не сказавши ні слова, відразу ж зник у своїй каюті.
— Підкріпитися? — замислено промовив Вандерхузе. — Знаєш що, Стасю, я зараз піду в рубку писати експертний висновок, тож якби ти якось мимохідь заніс мені склянку тонізуючого, це було б доречно, як ти гадаєш?
Я сказав, що принесу, Вандерхузе зник у рубці, а ми з Майкою пішли в кают-компанію, де я націдив дві склянки тонізуючого — одну віддав Майці, а другу відніс Вандерхузе. Коли я повернувся, Майка зі склянкою в руках блукала по кают-компанії. Так, вона була значно спокійніша, ніж уранці, але однаково відчувалася в ній якась напруженість, натягнутість якась, і, щоби допомогти їй розрядитись, я запитав:
— Ну, що там з кораблем?
Майка зробила добрячий ковток, облизала губи і, дивлячись кудись повз мене, промовила:
— Ти знаєш, Стасю, все це неспроста.
Я почекав продовження, але вона мовчала.
— Що — неспроста? — запитав я.
— Усе! — Вона невизначено повела рукою зі склянкою. — Кастрований світ. Бліда неміч. Згадай моє слово: і корабель цей тут розбився невипадково, і знайшли ми його невипадково, та й узагалі вся ця наша вигадка, весь проект — усе провалиться на цій планетці! — Вона допила вино й поставила склянку на стіл. — Елементарні правила безпеки не дотримуються, більшість працівників тут — дрібнота типу тебе, та й мене теж… І все тільки тому, що планета біологічно пасивна. Та хіба в цьому річ! Адже будь-яка людина з елементарним чуттям першої ж години відчуває тут щось зле. Тут колись було життя, та потім спалахнула зірка — і в одну мить усе скінчилося… Біологічно пасивна? Так! Та зате активна некротично[10]. От і Панта буде такою через скількись-там років. Кострубаті деревця, чахла травичка, і все навколо просякнуте давніми смертями. Запах смерті, розумієш? Навіть гірше за нього — запах колишнього життя! Ні, Стасю, згадай моє слово, не приживуться тут пантіанці, не спізнають вони тут ніяких радощів. Нова домівка для цілого людства? Ні, не нова домівка, а старий замок з привидами…
Я здригнувся. Вона помітила це, проте зрозуміла неправильно.
— Ти не переймайся, — сказала вона, сумно усміхаючись. — Я в нормі. Просто намагаюся висловити свої відчуття та свої передчуття. Ти мене, я бачу, зрозуміти не можеш, але поміркуй сам, що це за передчуття, коли мені на язик постійно лізуть усі ці слівця: некротичний, привиди…
Вона знову пройшлася по кают-компанії, спинилася переді мною і провадила далі:
— Звичайно, з іншого боку, параметри у планети чудові, рідкісні. Біологічна активність майже нульова, атмосфера, гідросфера, клімат, термічний баланс — все як на замовлення для проекту «Ковчег». Але даю голову на відсіч, ніхто з організаторів цієї вигадки тут не був, а як і був хто-небудь, то чуття в нього, нюху на життя, чи що, не виявилося ні на копійку… Ну ясно, це все старі вовки, всі в шрамах, усі пройшли пекла різного роду… Чуття на матеріальну небезпеку в них чудове! А ось на це… — Вона поклацала пальцями і навіть, сердешна, зморщилася від безсилля висловити. — А втім, звідки я знаю, може, хто-небудь з них і відчув недобре, а як це можна пояснити тим, хто тут не був? Але ти ж то мене хоч трішки розумієш?
Вона дивилася на мене впритул зеленими очима, а я вагався і, повагавшись, збрехав:
— Не зовсім. Тобто, звичайно, в чомусь ти таки права… Тиша, порожнеча…
— От бачиш, — сказала вона, — навіть ти не розумієш. Ну гаразд, годі про це. — Вона сіла на стіл навпроти мене і раптом, тицьнувши мене пальцем у щоку, засміялась. — Вибалакалась, і якось полегшало. З Комовим, сам розумієш, не розговоришся, а до Вандера краще з тим і не потикатися — згноїть у медвідсіку…
Напруження, що сковувало її, та й мене теж, відразу ж спало, і розмова перетворилася на легку балаканину. Я поскаржився їй на вчорашні неприємності з роботами, розповів, як Вадик купався один у цілому океані, і спитав, як просуваються квартир’єрні справи. Майка відповіла, що вони позначили чотири місця для стійбищ, місця загалом гарні, й за інших рівних умов будь-який пантіанець із задоволенням провів би тут усе своє життя, але, оскільки вся ця вигадка однаково приречена, особливо говорити нема про що. Я нагадав Майці, що вона завжди вирізнялася природним скептицизмом і що скептицизм цей далеко не завжди виправдовував себе. Майка заперечила, що зараз йдеться уже не про природний скептицизм, а про скептицизм природи, і що я — взагалі салага, мальок і, по суті, мав би стояти перед нею, досвідченою Майкою, по стійці «струнко». Тоді я сказав їй, що справді досвідчена людина ніколи не стане сперечатися з кібертехніком, бо кібертехнік є на кораблі тією віссю, довкола якої, власне, відбувається увесь коловорот життя. Майка зауважила, що більшість осей обертання є, на пробу, поняттями уявними, не більш як геометричними місцями точок… Потім ми почали суперечку, чи є різниця між поняттями «вісь обертання» та «вісь коловороту», словом, ми теревенили, і збоку, вочевидь, це виглядало досить мило, але не знаю, про що там у цей час думала Майка, а я особисто другим планом весь час прикидав, чи не зайнятися мені зараз профілактикою всіх систем забезпечення безпеки. Щоправда, системи ці були розраховані на небезпеку біологічну, і неможливо було сказати, чи підходять вони проти небезпеки некротичної, але при всьому цьому береженого бог береже, під лежачий камінь вода не тече, та й узагалі: тихше їдеш — далі будеш.