Не знаю, скільки часу я стояв стовпом і слухав. Найстрашнішим було те, що я чув його дуже чітко. Я навіть усвідомлював, що це не беззмістовне нявчання новонародженого і не ображене ревіння чотири-п’ятирічного карапуза, — верещало та захлиналося немовля, яке ще не вміло ходити і розмовляти, але вже й не грудне. У мене племінник такий є — рік із хвостиком…
Оглушливо загримів дзвінок радіовиклику, і в мене від несподіванки мало серце не вистрибнуло. Притримуючись за пульт, я підібрався до рації і ввімкнув прийом. А дитя все плакало.
— Ну, як там у тебе справи? — поцікавився Вадик.
— Ніяк, — сказав я.
— Нічого не придумав?
— Нічого, — відповів я. Я спіймав себе на тому, що прикриваю мікрофон рукою.
— Щось тебе погано чути, — зауважив Вадик. — То що ти думаєш робити?
— Як-небудь, — пробурмотів я, погано тямлячи, що кажу. Дитя продовжувало плакати. Тепер воно плакало тихіше, але так само виразно.
— Що це ти, Стасю? — стурбовано промовив Вадик. — Я тебе розбудив, чи що?
Понад усе мені кортіло сказати: «Слухай-но, Вадько, в мене тут постійно плаче якесь дитя. Що мені робити?» Однак мені вистачило розуму збагнути, як це може бути сприйнято. Тож я відкашлявся і сказав:
— Ти знаєш, я зв’яжуся з тобою через годинку. Тут у мене дещо накльовується, але я ще не зовсім упевнений…
— Гара-а-а-азд, — спантеличено протягнув Вадик і від’єднався.
Я ще трохи постояв біля рації, а потім повернувся до свого пульта.
Дитя кілька разів схлипнуло і затихло. А Том знову стояв. Знову ця зіпсована скриня зупинилася. І Джек із Рексом також стояли. Я щосили тицьнув пальцем у клавішу контрольного виклику. Жодного ефекту. Мені захотілося самому заплакати, але тут я зміркував, що система вимкнена. Я ж сам її і вимкнув дві години тому, коли взявся за програму. Ну й працівник із мене зараз! Може, сповістити базу і попросити приготувати заміну? Але ж прикро як, чорт забирай… Я спіймав себе на тому, що у страшенному напруженні чекаю, коли все це почнеться знову. І я зрозумів, що коли залишуся тут, у рубці, то буду прислухатись і прислухатись, нічого не зможу робити, тільки прислухатися, і я, звичайно, почую, я тут таке почую!..
Я рішуче ввімкнув профілактику, витяг зі стелажа футляр з інструментами і майже бігцем кинувся геть із рубки. Я намагався тримати себе в руках і з дохою цього разу впорався досить швидко. Крижане повітря, обпаливши обличчя, підтягнуло мене ще більше. Хрускаючи підборами по піску, я, не озираючись, рушив до будівельного майданчика, прямісінько до Тома. Навсібіч я також не озирався. Айсберги, тумани, океани — все це мене віднині не цікавило. Я беріг квіти власної селезінки для виконання своїх безпосередніх обов’язків. Не так вже й багато в мене цих квітів зоставалося, а обов’язків було стільки ж, скільки раніше, а можливо, навіть більше.
Насамперед я перевірив Томові рефлекси. Виявилося, що вони в чудовому стані. «Відмінно!» — промовив я вголос, дістав із футляра скальпель і одним рухом, як на екзаменах, розітнув Томові задню черепну коробку.
Я працював захоплено, навіть якось несамовито, швидко, точно, обачно, немов машина. Можу сказати одне: ніколи в житті я так не працював. Мерзли пальці, мерзло обличчя, дихати доводилося не як вийде, а з розумом, щоб іній не осідав на операційному полі, але я й думати не хотів про те, щоби загнати кіберів у корабельну майстерню. Мені дедалі легшало і легшало, нічого зайвого я більше не чув, я вже забув про те, що можу почути щось неналежне, і двічі збігав у корабель по змінні вузли для Томової координаційної системи. «Ти в мене будеш як новенький, — примовляв я. — Ти в мене більше від роботи не тікатимеш. Я тебе, старенького мого, вилікую, на ноги поставлю, в люди виведу. Хочеш, певно, в люди вийти? Ще б пак! У людях добре, в людях тебе любитимуть, плекатимуть, пеститимуть. Та що ж я тобі скажу? Куди тобі в люди з таким блоком аксіоматики[8]? З таким блоком аксіоматики тебе не те що в люди — в цирк не візьмуть. Ти з таким блоком аксіоматики все піддаватимеш сумніву, замислюватися почнеш, навчишся багатозначно длубатися в носі. Чи варто, мовляв? Та навіщо все це потрібно? Для чого всі ці посадочні смуги, фундаменти? А зараз я тебе, голубчику…»
— Шуро… — простогнав зовсім поруч хрипкий жіночий голос. — Де ти, Шуро… Боляче…
Я завмер. Я лежав у череві Тома, стиснутий з усіх сторін колосальними горбками його робочих м’язів, лише мої ноги стирчали назовні, і мені раптом стало неймовірно страшно, як у найжахливішому сні. Я навіть не знаю, як стримався, щоби не зарепетувати і не затріпатись в істериці. Можливо, я на якийсь час знепритомнів, бо довго нічого не чув і нічого не тямив, а тільки витріщав очі на осяяну зеленуватим світлом поверхню оголеного нервового валу перед своїм обличчям.