— А як мені бути зараз, отче? Що робити з хлопчиком? — запитала Родам.
— Хлопчика поки що віддай мені. Я виховаю його, навчу всьому. Потім ми знайдемо його рідних і повернемо їм сина. Краще, звичайно, тримати все це в таємниці. Отець Маркоз — людина скромна, але, якщо буде потрібно, він зуміє постояти за правду. Хай продовжить Господь твої дні, благочестива жінко! Заспокойся: тобі не треба причащатися!
VII
Настала ніч. Покрите хмарами похмуре небо, готове вибухнути зливою, грізно дивилося на землю. Місяць ховався в хмарах, довкола ширяв морок.
Отець Маркоз, супроводжуваний двома озброєними селянами, вийшов з воріт садиби князя Гіоргі і попрямував до свого дому. Поруч з ним, прикритий полою його довгої ряси, дріботів хлопчик. Він тремтів, хоча ніч була тепла.
— Не бійся, малюк, — ласкаво підбадьорював його священик, — ми скоро будемо вдома. Я нагодую тебе, і ти виспишся... Як тебе звати?
— Хвича, — плачучи, відповіла дитина.
Священик обійняв його і притулив до себе.
— Розбійники, безсовісні, — шепотів отець Маркоз, — наділи б хоч сорочку на бідолаху. Яку відповідь дадуть ці окаянні Богу і людям?
— Ех, гріхи наші тяжкі! — співчутливо зітхали селяни, які супроводжували священика.
У вогнищі отця Маркоза палав сухий хмиз, яскраво освітлюючи кімнату. Маріка і Лерцаміса сиділи біля вогню й, очікуючи священика, пряли шерсть.
— Маріко, Маріко! Вгадай, кого я тобі привів? — гукнув знадвору Маркоз.
Почувши його голос, жінки припинили роботу і зіскочили зі своїх місць. А в цей час священик уже ввійшов у будинок, відкинув полу ряси і підштовхнув уперед кучерявого смаглявого хлопчика. Напівроздягнутий Хвича, немов спійманий звір, злякано озирався.
— Що це за малюк? — здивувалася Маріка.
— А як ти вважаєш? — запитав замість відповіді Маркоз і після короткої паузи пояснив: — Це — жертва нашої розбещеності, жертва лиходіїв, у яких серця перетворилися на камінь.
Маріка все зрозуміла, підійшла до переляканої дитини, ніжно обійняла і притиснула до грудей.
— Синку, синку любий! О, нещасна твоя мати, синку! Як гірко втратити своє дитя... Хіба безбожники зрозуміють, як страждає мати?! О, народжений під недобрим місяцем, нещасна твоя мати, синку! Хто заспокоїть її, хто зцілить її зранене серце, хто замінить їй тебе, синку? У могилу з собою вона понесе тугу за тобою! — голосила Маріка, гладячи Хвичу по голові і цілуючи його.
Розчулений ласкою і спогадами про матір, хлопчик гірко заплакав. Заплакала і Лерцаміса. Отець Маркоз стояв неподалік. Побачивши сльози Маріки, він і сам збентежився.
— Годі плакати, — звернувся священик до дружини, не надривай ссрдце малюкові, він і так змучений спогадами про матір. Дай йому поїсти і поклади спати. Ці безбожники ледь зовсім не закатували його.
Маріка вгамувалася. Вона посадила Хвичу біля вогнища на лавочку і почала готувати вечерю.
— А ти ж казав, Маркозе, що цим ганебним справам покладено край. Невже ти дарма відслужив стільки молебнів? — запитала вона.
— Хіба можна відразу випрямити собачий хвіст? Знадобиться час, щоб остаточно викорінити це зло. Всі заплямовані злочинами руки повинні бути відсічені, щоб викрадення синів людських і торгівля ними відійшли в спогади й перекази. Але вже одне те, що подібні прикрі явища стали рідкісними, — теж велика втіха і варте того, щоб я служив подячні молебні. І я служу їх, — закінчив священик.
Після вечері Лерцаміса розігріла в мідному казані воду. Жінки викупали хлопчика, дали йому Маркозову сорочку і поклали спати, а потім знайшли старий підрясник священика і стали перешивати його в архалук для Хвичи.
— О, безбожники, позбавлені душі і серця! Вони викрадають у матері дитину, морять голодом і холодом, а потім продають язичникам. Воздай їм, Господи, належне! — шепотіла Маріка, продовжуючи шити.
Отець Маркоз запалив свічку, поставив її перед маленькою іконкою в кутку і почав молитися.
— Синку, бідний синку... О, знедолена твоя мати! — ледве стримуючи плач, повторювала Маріка і продовжувала шити.
— Нехай возвеличиться ім’я твоє, Господи, яко ти премудро створив все суще! — проголосив священик.
Лерцаміса пряла вовну для чохи. Маленький Хвича солодко спав у ліжку. Минуло вже чотири доби з дня його викрадення, і за весь цей час він жодного разу так безтурботно не спав.
— Ні, клянуся Богом, князе Олександре, якщо ще існують на світі чаклуни, один із них — наш піп! — вигукнув азнаур[27] Караман, наближений дворянин і вельми відданий князю Гіоргі Чорішвілі.