— Вони викинуть їх на вулицю, — переклав ірландець, — через п’ятдесят доларів. Дві місячні квартплати. Мосьє В. не може працювати через травму і ще не отримав відшкодування від «Дантіл Сімент». Ви ж знаєте, як це.
Шуберт, колишній синдикаліст, сумнівається, що колись отримає свої гроші, він знає сценарій, наче читав його сто разів: роботодавець, часто винний у недбалому ставленні до безпеки праці, затягує виплату, а інвалід не має іншого виходу, як чекати, витрачаючи все, що відклав, або ж щось десь поцупить і опиниться за ґратами, а ще краще, коли він іноземець, його можуть депортувати, коли, на нещастя, його імʼя опиниться у списку безробітних. Й через двадцять років у Монреалі, майже день у день, ось яка доля може спіткати старого каліку п’ятдесяти трьох років на ім’я Жозеф Вадартрік чи то Джозеф Владарчик, якого в 1913 році найняла на роботу Канадська Тихоокеанська залізниця й посадила на корабель «Курськ»: його вишлють з країни за здорово живеш, а з ним і її, і все завдяки прем’єр-міністрові Беннетту.
Радник пригостив їх чаєм і канапками, на які вони поспішно накинулись, а він записав координати власника. І зробив злу міну: «Маґальнік, він знає, ким він є насправді», — прошепотів собі під ніс.
Він міг би розказати їм про зв’язки того фанатика з підпільним світом, про його горезвісну черствість до будь-кого, незалежно від тривалості знайомства. Та Жозеф Шуберт обмежився тим, що дав їм слово допомогти подолати труднощі, хоча б визначити новий термін для сплати. Завтра зранку, в робочий для євреїв день, він зателефонує Маґальніку в його магазин і сподівається, що результатом їхньої розмови стане рішення, яке задовольнить усіх.
— А поки що складіть список речей, що їх ви за будь-яких обставин хотіли б зберегти. Одяг конфісковувати не мають права. І зберігайте надію, я зроблю для вас усе, що зможу.
Невеличка делегація поверталася додому під затягнутим хмарами небом. Повітря було майже приємним, чути було, як хлюпає вода у зливній каналізації. Розрив у хмарах дозволив їм побачити нереально бліду першу чверть місяця: «наче пів віппета[21] без шоколаду», — каже вона задумано, висипаючи свій мішок картоплі на землю.
А ще тут є вдова Сеґал, єврейка, яка живе у квартирі на першому поверсі і яка дала їй банку з чудовим варенням, звареним іще на старій батьківщині, щоб Валентина могла боротися з цингою, і такий собі Ріттер, рознощик, чия дружина й діти живуть через троє дверей у ще більшій нужді, ніж Валентина, а ще татусь Плоткін, який торгує вугіллям та дровами, подарував буассо[22] палива в кінці грудня й додав «на Різдво», хоча сам радше святкує Гануку.
Канадці теж здатні бути дружніми. Ожен Блонден, Артюр Дюброй, Овіла Лямуш, прості робітники, і Лео Декерель, веселун, який не втомлюється весь час полірувати своє таксі, часто вітаються з нею, а їхні жінки не цураються дати їй то горщечок буряка, то пучок ріпи в обмін на той суп, який пробирає до кісток, але добрий для кишок.
Усі живуть у нестатках, окрім Декереля, який наповнює кишені завдяки тому, що возить американців у пошуках нелегальних задоволень: дівчата, опіум, а то й героїн, ігри, підпільні бари. Солідарність, про яку навіть не чули до кризи, поступово виникає між сусідами й дещо згуртовує квартал. Та ця дружба теж має межі, й лише лихварі позичають вам кілька доларів, мізерний борг, який ви ніколи не зможете виплатити.
Валентина посміхається, попри невпевненість, біль у спині й роздратування, яке у неї викликають невдахи, що живуть у неї на пансіоні, бо ніхто з них не здогадався допомогти їй донести ті вісімдесят фунтів бульби, яку ще треба чистити. Якби там був її бідний чоловік, він би їх точно погнав, але він брав участь у зборах безробітних у залі «Принц Артур», куди його потягнув цей занадто високий і занадто худий фін, котрий увесь час тре по вухах своїми історіями боротьби робітників з капіталізмом, який слід викорінити.
Схилившись над металевим тазиком, вона вже збирається відвести погляд від картоплі, коли чує гудіння двигунів, що ревуть у нереальній тиші, в яку в збудженому очікуванні занурилося все по сусідству.
Зала «Принц Артур» — чотирикутне приміщення із трохи піднятою сценою, облямоване з боків мезонінами різьбленого дерева. Вони — чи не єдине кокетство, яке дозволив собі архітектор, коли не брати до уваги лаковану підлогу з дуба, вичовгану ордами танцюристів й учасників конгресів, що регулярно тут проводяться.
Вона займає два горішні поверхи суворого на вигляд будинку. На першому ж поверсі містяться більярдний клуб, галантерея й тютюнова крамниця, в якій, як прийнято, продаються й цукерки, а власники цих закладів — відповідно Стівен Диварчук, Даніель Гольцман і Лєв Шабо, два кондові поляки й угорець.