Атмосфера наелектризовується. Гіркота, страх і зневіра, що накопичувалися роками, переплітаються й вибухають: усі чоловіки — а більшість із них бували не раз принижені колишніми начальниками й облаяні в газетах — кричать, галасують, вигукують образи й слоґани. Симона підсвідомо пригортається до свого компаньйона, і цього разу вже він впадає в сум’яття, збентежений такою довірою; сподівається, що довірою інтимною, яку виказує до нього ця молода товаришка.
Зала трохи заспокоюється: потік злості зменшується. Відплив пристрастей. Оратори церемонно сходять зі сцени, наче звільняють місце якомусь золотому тільцю. Та ні: на авансцену виходить маленька жіночка років тридцяти, може, трохи старша, вдягнута безрадісно: на плечах — рубінова вовняна накидка, на яку спадає шиньйон із сивиною, грубий твідовий казакін поверх смугастої сорочки, довга коричнева спідниця, туфлі на високих підборах, — вона тримається перед ними прямо, кулаки на стегнах, яких їй не бракує.
— I am Bella Gordon, — кидає вона.
Секретар таємної Канадської ліги захисту прав робітників — немає кращого слова, особливо коли явище малозрозуміле, в ньому міститься магнетизм, який, навіть позбавлений сексапільності, змушує притихнути це зібрання бунтівних чоловіків — і кількох жінок. А хтось скаже, що вона викликає захоплення, яке зазвичай викликають китайські танцівниці в нелегальному барі.
Симона не сказала б, що промовиця особливо гарна, проте в ній відчувається такий апломб, незважаючи на тонкий ніс і круглі, як у ляльки, очі, що вона з нетерпінням чекає продовження. Можливо, присутність оцього хлопця-жердини з синіми очима й руками піаніста додає легкого запаморочення, що, у свою чергу, вводить її в легкий екстаз, з якого вона навіть не намагається вийти?
У Белли низький тембр і повільна мова, що надає її виступові тону, який підлі душі назвали б декламаційним. І оті ж душі припустили б, що, враховуючи її поставу і звучання голосу, вона була б прекрасною вагнерівською Брунгільдою, хоча й дещо застудженою. Окрім того, здається, вона плекає в душі страшний гнів, який спонукає її скандувати звинувачення, спрямовані до великого вікна, в якому мерехтять жовті пасемка вітража.
Міс Ґордон — саме так називають її поліцейські і поет-комуніст Джо Сю Веллес, теж секретар Партії Праці, як і вона, але секції у Новій Шотландії, з яким вона свариться при кожній зустрічі, — тож Міс Ґордон відповідає ролі, яку визначили для неї її ж колеги, тобто пасіонарки, яка відчуває серцем, і малює розпачливу картину, означену Вадартріком, тим, на милицях, який погано говорить.
Владним жестом вона наказує трьом молодим жінкам, вдягненим так само, як і вона, пройти по залі з пофарбованими в червоне плетеними кошиками, подзвякуючи кількома центами, які в них лежать. Чоловіки, здебільшого безробітні, кидають туди пенні[25], іноді нікель[26] або — хтось із тих, хто ще працює, — монетку вартістю пів піастра[27]: купа міді й срібла з Ґеорґом V витанцьовує й вибрязкує у більшовицькому кошику.
— Такими темпами, — пробурчав Джошуа, — вони ніколи не оплатять рахунки В. Назбирати п’ятдесят доларів по три центи?
Симона відкриває сумочку, яку сама вишила вовною на полотні, гарненьку річ з фіолетовими й кольору охри візерунками, які були на обкладинці журналу «Мої вироби». Вона злегка торкається вервиці, що лежить усередині, знаходить тоненьку пачку гладеньких купюр, покладену туди ще вчора під важким поглядом отця, й дві монетки по тридцять центів, бореться зі спокусою й простягає їх тому, хто її супроводжує.
Пояснює йому причину цієї пожертви і розповідає, як сварився кюре, а Джошуа задовольняється натяком на дивну посмішку: він так реагує на ситуації і слова, які його бентежать.
— Але ж це ваші гроші! Ви заробили їх, псуючи собі очі. Навіть ваш патрон радий. Три долари п’ятдесят на тиждень, більшість із цих чоловіків не мають і половини, щоб прогодувати сім’ю.
Вона теж відповідає йому усмішкою. Ах, — думає він, — які у неї білі-білі зуби! А ці бездонні очі! А ця гладенька шкіра, злегка мідного відтінку, успадкована від далеких альґонкенських[28] предків! І це довге волосся, чорне, як вороняче крило, яке вона напевне защипує на спині, коли схиляється над тонкою тканиною! Насправді Джошуа легко впадає в ліризм, а під впливом недавно прочитаної французької поезії його дух б’є копитом: «О доброзичлива благодать, що заколисує рани в широкій душі, шовк, що тече, і нічна ріка».