Гарненька погоджується, намагаючись запхати гроші до кишені Джошуа:
— Точно.
Зі свого боку, міс Ґордон продовжує дійство, схоже на довершене заклинання, — бо навіть червоні визнають, що на деяких чуттєвих струнах може майстерно бренькати лише жіноча раса, — поки Джошуа бере за ніжну долоню свою компаньйонку й веде її до кошика, в якому й приземляється невеличке багатство, супроводжуване шелестінням і приглушеним дзвяканням: сімнадцять доларів і п’ятдесят центів.
Раптом відчиняються готичні двері й впускають досередини рудого, який кричить:
— They’ve arrived! — Вони приїхали!
Тиша поглинає все, аж до трибуни, де промовиця намагається видихнути, перш ніж із почервонілим обличчям викрикнути заклик до спротиву, і всі забули, що бідному каліці, який шкутильгає на милицях, потрібна допомога.
Поки збирачка пожертв, долаючи зустрічний рух збуджених чоловіків, просувається до Міс Ґордон, щоб віддати їй плоди спільних зусиль, Джошуа Ґершман хапає за плечі Симону і наказує їй повернутися на фабрику.
— Думаю, — торохтить він, — тут буде небезпечно.
Він вагається, підходить, щоб поцілувати її в губи, повертається, дивиться на неї з сумним виразом на обличчі, невпевнено махає рукою і врешті розчиняється в потоці безробітних, що котиться до виходу.
У будинку 4370 по вулиці Сен-Домінік Польський Мамонт, як і вся невеличка зграя, що розсілася за столом, опускає ложку в брунатний бульйон і намагається виловити з нього білясті грудочки чи кружальця моркви, що зустрічаються не так і часто. Рідина обпікає губи, й одну чи дві секунди чути лише єдиний звук, що наповнює кімнату, — протяжне втягування повітря співтрапезниками, яким не терпиться набити живіт. Вони мовчать, коли раптом відчиняється вікно і в ньому з’являється голова Алекса Малети, сусіда знизу, ще одного українця, але такого худого, що ніхто й уявити його не міг у ролі слона з бивнями.
Хлопчина якусь секунду вдихав пару, насичену запахом сала, смаженого борошна й перцю, а потім проказав:
— Агов, Ніку! Там викидайли повернулися в будинок 3962. Вони виганяють на вулицю твоїх колишніх господарів, у яких ти жив!
Зінчук любить Вадартріків, але не надміру: чоловік, коли нап’ється горілки чи шмурдяку, від зневіри занадто часто розпускає руки, а жіночка терпить, покірна і зла водночас, інші ж чоловіки просто відводять очі. У неї навіть губи залишаються стиснутими, коли він б’є її, що ще більше підкреслює телячу покірність жінки, яка щосили намагається утримати господарство, яка чекає, поки мине ця криза або коли нога її мучителя загоїться й він якнайшвидше знайде роботу. Або ж що Йосип спіткнеться, коли спускатиметься сходами, й переламає собі всі кістки.
Інакше кажучи, його мало турбує їхня доля, бо він насамперед переймається долею власною, виснаженою втомою безробіття, відчаєм небажаного гостя, самотністю чоловіка, який вважає себе бридким.
Та, як би там не було, Микита їм іще винен три долари, тож лишив як заставу валізу, набиту літнім одягом, тому й ходив з ними до Шуберта.
Якби не це, то, чесно, він би покинув їх розбиратися самим, та боїться, що в спеку доведеться ходити в теплих штанях і вовняній сорочці, а він пітніє при найменшому зусиллі.
А ще в тій валізі — реліквії зі Старого Континенту, які йому вдалося скрізь тягати з собою, найперше паперова витинанка із зображенням його батьків у вечірньому вбранні, виконана різьбярем тоді, коли сам Микита був заввишки як три яблука. Він пригадує оте відчуття подиву, може знову відтворити майже наяву чарівний танець рухів митця, який, наче чарівник тіні й дзенькання ножиць, перетворив двох селян у ганчір’ї, яких бачив перед собою, на пару бездоганних танцюристів.
Він не пам’ятає, як проскочив тротуар, навіть не привітавшись ні з механіком з автомайстерні «Корбей», який у безрукавці палив духмяну сигару, ні з добре знайомими волоцюгами, що сиділи на лавці на площі Шерр’є, ні з друкарем Жюлівером, і ще менше з кіоскером Ґартнером, який був вигнав його з магазинчику газетою Keneder Adler[29], їдишським часописом для начальників.
Тож, засліплений люттю, він буквально катапультувався зі свого стільця, наче сп’янілий від гніву слон, не вистачає тільки смолистої рідини, що проступає на скронях, і потужного сурмлення самця, готового до всього. Хіба він пам’ятає, як злетів сходами донизу? Чи як спіткнувся? Як виніс двері, наче той гравець у реґбі? Як відчинив їх з такою силою, що ручка застрягла в штукатурці? Або як перестрибував цементні сходинки?
29
«Keneder Adler» — «Канадський орел», центральна газета на їдиш, виходила з 1907-го по 1977 рік.