Абрагам Лібен, власник молочного магазину «Abe’s Dairy Store», що навпроти, пізніше казатиме, що чоловік буквально летів над невеличким хідником, натягуючи кашкет на свою більш-менш блондинисту голову.
Тепер, коли в ньому поселилася холодна лють, Польський Мамонт, вкарбовуючи крок у новий асфальт — він сам розкидав його минулої осені за тридцять су на день, — подумки відштовхує від себе джерела, які живлять його зневіру: голод, бездіяльність, зиму, що пробирає до кісток, зневажливі погляди, поліцейських, які штовхають вас, коли не б’ють, ірландських путан, що відмовляються цілуватись, бруд — і це він, хто ще кілька хвилин тому, з ложкою в роті, мріяв провести ніч у притулку «Мерлінґ», де можна освіжитися в гарячому душі, поки з вашого одягу виводять бліх, від кальсонів до канадки, стерилізуючи їх парою, — літній сморід, що його, здається, випаровують стіни, фасади, людей, автомобілі й трамваї, розлитий повсюдно сум, заразний, загальний, і насильство з боку тих чоловіків, які мають такий вигляд, наче у них нема ні на що часу, окрім як убивати, й відразливо набурмосених жінок в околиці.
Франко-канадці теж не уникають його роздратування. Англомовне ж начальство й поготів. А тим більше прокляті євреї, незалежно від того, які послуги вони йому надавали. І бум, бум, бум, мастерять діряві чоботи, в яких хлюпає сльотяна вода з лютого, найдовшого місяця року — таке от монреальське диво, — з такими холодними вітрами, що об них можна поколотися, вони обпікають щоки, якщо забаритись, і снігом, Господи, снігом, який усе падає й падає.
Він перетинає вулицю Марі-Анн, навіть не помітивши. Почасти приходить до тями на наступному перехресті. На якусь мить відчуває задоволення, доєднавшись до потічка цікавих і безробітних, що розпливається біля його колишнього житла. Вони збільшать натовп знедолених, які вже криють на чім світ стоїть судових виконавців і трьох аґентів поліції, у яких ситуація вийшла з-під контролю, і серед них той, із пишними вусами й блискучим значком на кепі й на пузі, який трясе своїм смішним кийком перед зборищем: з таким самим успіхом він міг би махати ним перед тягачем.
Микита З. наближається, він уже бачить на сходах непритомну Валентину Вадартрік. Українець розлютився, він хапає людей за плечі, щоб швидше проштовхатися до вантажівки й далі до сходів, де невідомі із засуканими рукавами, незважаючи на свіжий вітер, зносять розібране ліжко В.; Мамонт розколює це бурхливе й крикливе море великими гребками, прямує до великої дерев’яної скрині, яка плаває на поверхні, так, це його валіза з оббитими металом кутами й латунною зелено-сірою застібкою, яку вантажник доправляє до «Шевроле», що реве двигуном, а потім ставить на землю, щоб перепочити.
Микита налаштований забрати своє літнє шмаття, наполовину побите міллю, свою останню власність після тижнів і місяців безробіття, що переривалися періодами рабства, він уже скоро притисне до грудей тендітний силует своїх батьків, одягнених у святкове вбрання для ілюзорної вічності. Він уже майже може відчути запах зіпсутих бавовни й льону, яким тягне з валізи.
І тут цей здоровило з кийком і потішними бакенбардами раптом виростає перед тобою й кладе руку на стегно, де теліпається 38 калібр, і ти його відштовхуєш, щоб дістатися до своєї валізи, ти, Микито, гора наелектризованих образою сала й м’язів, ти помічаєш того кремезня й розтоптаний біля його ніг недопалок, чуєш, як інший констебль кричить «Shoot him! He’s communist[30]», підстрибуєш від звуку низького клацання, і це — майже все, хлопче, ти ще робиш два невпевнених кроки, може, три, в неприродній тиші, тобі навіть не заболіло — не вистачило часу, з твого горла виривається трубний, схожий на слонячий, звук, і ти валишся на холодний тротуар, який сам і мостив.
І якщо перед твоїми очима востаннє прокручується твоє минуле, скажи собі, Микито Зінчук, що ти дивишся такий сумний, такий нудний, такий жахливо банальний фільм, що він швидко потоне в цьому великому темному океані безповоротно забутих буттів.
Джіанні Зутто брав участь у багатьох виселеннях орендаторів на площі Сен-Луї, яку вже давно вважають гніздом комуністів його одновірці, його товариші з Ліги фашистів Сен-Анрі, а найперше його власний батько.
Десь року 1920-го діти Зутто — Джіанні, найстарший, Тереза, маленька Неллі й Ніколя, спокійне немовлятко, — збираються біля батька, коваля Ауґустіно, у своїй скромній квартирі номер 17 на авеню Ґранд, у якій від кожного ешелону вдень і вночі тряслися стіни, бо вона була затиснута рейками залізниці компанії «Canadian Pacific», на яку він працював.