Звичайно, він співає їм оди своїй батьківщині, її справжньому вину, її доброму сиру, на відміну від цього несмачного чеддеру, і славить, але напівголосом, щоб не чула Маріанджела, її пухких жінок з крутими стегнами й гортанним сміхом.
Його розповідь стає невеселою, коли він торкається свого жахливого перетину океану на пароплаві до Галіфакса. Згадує — і від цих спогадів сильно жестикулює, а плечі починають тремтіти, — як уперше, посеред зими 1888 року, відкрив для себе Монреаль, де налічувалось ледве 150 000 мешканців й один хмарочос, який лише зводили: New York Life Insurance Building, з червоного шотландського пісковика, а поряд — башта на два поверхи з монументальним годинником. Потім батько Зутто долучився до полірування стрілок, годинної з пронизаної сонячним світлом латуні, й хвилинної з місячного срібла.
— З гідравлічним ліфтом, — підкреслював він щоразу, як мав таку нагоду, тобто часто. — Я всього раз піднімався ним, але які враження! Уявляєте, в той час? Й усюди електрика.
Розказує про зустріч зі своєю судженою, організовану свахами з батьківщини, говорить про чудову літню пору, про візит герцога й герцогині Корнуельських, за десять років до їх сходження на трон, про фунікулер, що чарапкається вгору схилом Королівської гори[31], і, незважаючи на те, що дітлахи, крім малого Джіанні, вже поснули, згадує про перших більшовиків, що висадилися в Монреалі, здебільшого євреїв, які втікали від погромів.
— Вони зруйнували цю країну, — заявив Джіанні минулої неділі, ляснувши широкою долонею по стегну, чим розбуркав братчиків довкола столу. — Вони — брудні ісраеліти й інші небажані елементи з Центральної Європи, — вони відразу задушили всі фабрики нереалістичними вимогами і страйками.
А ще матрикул 1020 відділку 12 внутрішньо вибухає, коли бачить оцих безробітних й оцих трутнів, що зібралися біля хідника будинку 3962 на вулиці Сен-Домінік, які плюють на нього лайкою бог знає якою мовою, кулаки підняті в повітря, піна на губах; які беруть в облогу вантажівки, залазять у кузови, скидають жалюгідні меблі й огидні лампи через борти, брудні матраци, хиткі стільці, казанки, що їх уже торкнула іржа, бум, бац — то жіночка кидає в них картоплинами зі свого балкона.
А тут з вулиці Принц Артур з’являється галаслива ватага: варвари, які викрикують погрози під двома криваво-червоними транспарантами, діти у дранті, які свистять так, що лопаються барабанні перетинки, і їхні матері з пласкими грудьми, хворі на цингу, з чорними, як колодязі, беззубими ротами, каліки, що махають куксами замість кулаків, причинні, які кричать просто тому, що їм подобається кричати, всюдисущий хворий на поліомієліт у своєму напівметалевому й напівшкіряному зовнішньому каркасі й, нарешті, отой блондинистий гладун у своєму чудному зеленому кізякові на голові, знаменитий Польський Мамонт, який глипає на нього недобрим оком й роздивляється довкола в пошуках чогось — скрученого бильця? годинника з розбитим склом? ящика з посудом? скрині? — гарчить, штовхає водія вантажівки, який падає біля колеса, знову роззирається, розставляє могутні ноги й повертається торсом, робить крок до нього, представника правопорядку, розчепірює пальці рук, як хижак пазурі.
Джіанні Зутто вирішує витягти зброю, як зробили його обоє колег, щоб налякати зграю, але намарне: ці дикуни нічого не бояться. Він цілиться в Мамонта, який проходить повз, наче він порожнє місце, це провокує злість, яка повністю заволодіває ним, а той кидається до валізи біля стовпа, і тут знайомий голос — констебля Клутьє? — кричить йому:
— Стріляй! Стріляй! То комуніст!
І бах.
Чоловік стає меншим, наче постріл повернув світові його справжні пропорції. Він робить крок, падає на коліна, ніби перед ним з’явилася Діва Марія. Чорна квітка розквітає на його жахливому коричнево-зеленому пальті, вона, здається прогризає тканину.
Все поринає в непроникну тишу, навіть коні, що досі десь там іржали, завмерли в очікуванні продовження.
По тілу Микити Зінчука пробігає тремтіння, зовсім коротке. Руки, підняті на висоту плечей, з напруженими пальцями, роблять рух, як у танцівниць екзотичних танців, плавно опускаються вниз, малюючи два півкола, й легко стукаються об стегна адоранта.
Джіанні чекає з револьвером у руці, з дула якого ще в’юниться дим, думає про Маріанджелу та її смачні макарони недільного вечора, звинувачує себе в тому, що його навідали такі думки, й одразу ж вибачає собі.
А Мамонт нахиляється головою вперед і сильно б’ється лобом та носом об тротуар.
Попри те, що сходи, які ведуть із зали «Принц Артур» на вулицю з такою самою назвою, вузькі, роботу вивідного каналу вони виконують успішно.