Він спалював трупи разом із житлами чи бізнесами, його велика голова — абсолютно порожня, жодних думок, він дивується, коли розуміє, що голодний, і на диво успішно гасить оту ненависть до себе, яка загрожувала утримувати його, наче на прив’язі, біля попелищ, що нагромаджувалися за ним.
— А, обрізані, — любив повторювати один із побратимів по зброї. — Якими б вони не були, та коли їх підсмажують — смердять поросятиною.
І він сміявся голосніше від інших, як тепер йому здавалося.
Та повернімося до погано опалюваної кімнати над магазином «United 5 Cents to 1 Dollar Store», затиснутої, така іронія долі, поміж двома офісами організацій, які допомагають єврейським іммігрантам.
Мамонт тричі кліпає, зіниці вирячені, раз, два, три, потім чується коротке гарчання й він повільним теплим виверженням, майже болючим, показує своїй жертві, що випробування завершується.
Міс Гаґс відразу хапається за ґрати, впирається ступнями в міцні литки самця, вигинає спину, швидко скрикує кілька разів тихим тонким голосом, розслабляє сфінктер, щоб дати змогу тварині запхати свого хобота, досить скромного, поміж її сідницями. А все тому, що клієнт — чесний католик, навіть якщо ходить до грецької православної церкви: між содомією й нацюцюрником він вибирає гріх, від якого отримає найбільше задоволення. Тож така поза вершника без сідла дозволяє йому уникати неприємних відвідин фармацевтів-безбожників Джошуа та Вільяма Лабовичів в аптеці «Labow’s», що на розі вулиці Рашель, постачальників презервативів. До того ж, далеко не безкоштовних.
Демуазель[2] дозволяє йому довгий поцілунок у свою лілейну шийку, рахує до дев’яти, по кількості провінцій[3] — вона ж бо палка канадійка, — а тоді хихикаючи змушує його лягти поруч. Вона хапає зі столу купюру, банкноту 1914 року з профілем герцога Коннотського з білими вусами, а з іншого кінця — наче збирається гіпнотизувати її — Луїза-Маргарита Пруська у своїй тіарі[4]. Вона скидає купюру до шухляди, струшує простирадла, щоб позбутися Микитиної шерсті. Вона каже: я проведу тебе.
Вона не може гаяти ні хвилини: скрип трамваю з Мон-Рояль, який почав повертати на Мейн, сповіщає, що її постійний після обіду в понеділок от саме тепер прямує до неї.
З кислою міною Мамонт збирає свої розкидані по килиму робітничі лахи. Стрибаючи аж до вхідних дверей, він запихає ноги й руки в м’яку бавовняну комбінацію, потерту на згинах і отворі ззаду, а тоді так-сяк натягає вовняні шкарпетки, фланелеву сорочку й бавовняні штани і намагається застебнути ґудзики, поки панянка — хоча, думається йому, й не так наполегливо, як тоді, коли він прийшов, — своєю холодною долонькою на його шиї спонукає пришвидшитися.
Він знімає пальто, хапає зеленого кашкета, взуває ще вологі чоботи, водночас стежачи, щоб не впасти вперед головою й не розбити череп об сходинки. Вона каже: гарного дня, мій хлопчику. Він іще поволі зачиняє двері, коли бачить, як вона тьопає до туалету, де без жодного шансу для якихось фантазій, з напруженою гримасою тужитиметься видавити з себе білий сік.
Клац.
Він уже на половині сходів, коли занадто худий чоловік відчиняє вхідні двері й крижане повітря вривається на сходову клітку. Хлопак дивно вдягнений, у пошарпану канадку й м’яту в’язану шапочку, яка опустилася майже на носа. Вони розходяться, намагаючись не торкнутися одне одного; у того, хто піднімається, — сумка з крафтового паперу, які іноді дають в аптеці «Labow’s», а той, хто спускається, — жалюгідний, ноги підгинаються. Микита відчуває дух тютюну, цвілі, бруду, поту: дух того, хто позбавлений спадку, не знаходить свого місця, нічим не зайнятий, зневажений.
Він виходить на вулицю, з її сніговими заметами, що стали брунатними від піску, з її безпритульною фауною, з її вітринами, що наганяють нудьгу, з її прозорим небом. Десь відбиває чотирнадцяту годину. У нього жодного настрою, все вже в печінках сидить, тож отримана насолода робить його похмурим, він не уявляє навіть, чим зайнятися решту дня: він робітник і з середи тільки й робить, що б’є байдики. Гірше навіть, він змарнував два долари за десять хвилин задоволення, і ліве коліно дає про себе знати.
Ледве він ступає на тротуар, як деякі перехожі, що мешкають на цьому кутку й добре обізнані щодо підозрілих занять їхньої сусідки, кидають на нього насмішкуваті погляди. Він перебігає через бульвар Сен-Лоран, кулаки глибоко засунуті в кишені, а тоді через вулицю Рашель, прямує на північ, зрізує шлях через ринок «Сен-Жан Батист», намагається не дивитися на шматки м’яса у вітринах — «два долари, два долари», шепоче, не ладен зупинитися, — проходить повз Банк де Монреаль, кидає оком на корсажі, що їх пропонує Мадам Курваль, і дозволяє запахові вести себе: тютюн, дрова, листове залізо, шкіра, прянощі, кава, вугілля, гори вугілля, яке, якщо додати кінських кізяків, нагадує йому Старий Континент.
3
У той час Канада налічувала 9 провінцій. Ньюфаундленд і Лабрадор приєднався до конфедерації 31 березня 1949 року і став останньою, десятою провінцією.