Менш як за дві хвилини місце спорожніло від чоловіків. У цих ярмаркових декораціях жінки з опущеними руками повільно обертаються довкола себе, схожі на свінґових танцівниць, чиїх кавалерів прихопив ураган.
Белла Ґордон бере своє вовняне пальто, сходить з естради, натягуючи на голову капелюха, жахливо розмоклого від снігу, зібраного на маніфестаціях і розталого в буцегарні. Вона прямує до Симони, зупиняється прямо перед нею, прискіпливо роздивляється і, роздратовано надута — підозрюючи, що бачить когось на зразок туристки, яка загубилася в зоопарку, — продовжує свій шлях до дверей.
— Я з вами! — каже Симона, щоки її палають невідомо з якої причини, й кидається навздогін.
Березень є березень: час просто фантастичний. Цього разу покривало з хмаринок, тоненьке й гладеньке, пропускає сонячні промені й розгортає над районом рівний полудень. На асфальті, здається, металева патина: у жінок складається враження, що вони ковзають по залізному паралелограму.
Вони обходять більярдну залу, у вікнах якої — одна й та сама картина щодня: біля великої пляшки пива завмерли чоловіки з сигарами, інші зігнулися над зеленими столами у надмірному світлі люстр, офіціант гортає газету, бармен з козирком на голові витирає склянки, два обличчя заінтриговано повернуто в бік ватаги, що підіймається вулицею Сен-Домінік, усі наче зійшли з картин Брейґеля Молодшого[32].
Белла крокує швидко, по-військовому, її наче притягує наростання крику від квартири Вадартріків. Поквапливо йдучи за нею, поли дафлкота — канадського пальта — розстебнуті, кістяні ґудзики танцюють на кінцях брандебурів, Симона по-новому бачить район. Помічає халупи, деякі із зовнішніми гвинтовими сходами, якими поспішають на вулицю мешканці, скандуючи гасла незрозумілою їй мовою.
Молода швачка, яка досі тільки перетинала ці вулички, ніколи раніше не помічала цієї бідності майже на бульварі Сен-Лоран і магазинчиків, які її сяк-так оживляють, але й самі є жертвами кризи. На її подив, строкатість цього світу їй демонструють назви крамничок: м’ясник — Лоуренс Булент, кравець — Ісидор Шпітцер, бакалійник — Есай Гальперін, іще м’ясник, кошерний, — Самюель Рубенштайн, і знову бакалійна крамниця — брати Вільям і Анрі Альберти, тильний бік будівлі «Атлас», у якій знайшли притулок фабрики — «Spivack’s Dress», «Columbia Brand», «Lecker’s», «Keyston» та інші. Синагога — «Шомрім Лабокер», автомайстерня — «Лярівʼєр», торговець птицею — «National Poultry & Egg», власність сім’ї Фіук, у кінці невеликої вулички Шарбонно — ще один кравець, такий собі Вайнбаум і постачальник сантехніки — той самий власник, що й у автомайстерні.
Так, думає вона, тут надзвичайний згусток складного всесвіту, макрокосмос із набагато тоншим механізмом, ніж здається, складений із крамарів і жебраків, які мріють про змогу прогодувати себе, достойно вдягнутися, мати дах над головою й молитися в мирі, але, змучені голодом, змерзлі, в ганчір’ї, ні в що більше не вірять і спостерігають за багатіями, які довіряють свої автомобілі механікам у комбінезонах.
Белла Ґордон не затримується на таких деталях і робить знак поспішити, кладе руку їй на плече й довірливо каже:
— Sometimes[33] комуністи нічим не кращі від інших, comrade, — кидає вона, випускаючи клуби пари, але не стишує ходи. — Жінки гріють удома суп, поки чоловіки займаються важливими справами. Та я знаю Джошуа з 1929 року: він кращий, ніж більшість.
Вона рикає, наче вигаркує те r, а в усьому іншому її французька бездоганна. Між авеню Пайн і вулицею Наполеон вона для нової супутниці коротко підбиває підсумки своєї боротьби, наголошуючи на коротких перебуваннях за ґратами й поїздках у «воронках».
Натовп стає все щільнішим, а коли вони доходять до вулиці Наполеон, то змушені зіп’ятися навшпиньки, аби побачити те, що все більше стає схожим на бунт.
Белла втягнула голову в плечі й зухвало і без попередження заглиблюється у людське стадо, яке реве і, наче якийсь орган чи м’яз, змикається за нею, ковтає її й ховає від поглядів.
Симоні кидаються в око зовнішні сходи, які зміяться аж до поверху, прикрашеного вивіскою «Russian Patent Medicine Store». Вона стає поряд з двома дітлахами в ганчірʼї й жіночкою з великим металевим ополоником, притиснутим до живота, наче якийсь талісман. З проміжної платформи Симона має ідеальний пункт спостереження: вулиця, фасади, ртутного кольору небо й дзвони церкви Сен-Жан Батист удалині — частина сюрреалістичного довкілля, де гавкає і виє вуличний хор біля ніг грудастої контральто, базарної Джульєтти, яка жбурляє картоплинами поверх голови підстаркуватого Ромео, що накульгує сходами.