Посеред усього цього гамору якісь здоровані витягують вантажника з-за керма «Шевроле» й кидають його на асфальт; інші трощать у кузові все, що потрапляє під руку: дзеркало, табуретки, стільці, посуд, шухляди комода. Симона запитує себе, чи всі ці розлючені зібрались тут, щоб захистити власність сім’ї Вадартріків, а чи зітерти в пил, або ж радше скористалися оказією, щоб повністю відкрити клапани свого роздратування?
Вантажівку, що гуркоче позаду, взято в облогу: насправді це зграя безробітних, підбадьорюючи себе криками, випускає пару, накопичену протягом усіх тих тижнів і місяців розчарування. Великий автомобіль хитається, мов захоплена вихором шаланда; поліцейський кидає свого мотоцикла й дмухає у свисток, водночас витягуючи кийка; колеги наслідують його, щоправда, замість кийка надають перевагу кольту; кругленький розчервонілий чолов’яга в коричневому костюмі крутиться на місці, затикає пальцями вуха, долоні притиснуті до щік; світлий шатен, кремезний, майже прямокутний, — думає вона, — із закутаним, як у новонародженого, горлом, на череп натягнуто зелену шапку набакир, прямує до офіцера, чиє обличчя почасти затулене вусами такими розкішними, що здається, ніби це Капітан з Комедії дель арте[34], який потрапив у «Фіделіо»[35].
Те, що відбувається потім, здається, вона бачить уповільнено: той самий кремʼязень вагається перед револьвером. Нахиляє голову й минає фанфарона з сил правопорядку. Він прямує до тієї перевернутої валізи, що лежить на боці. Хапає її і, сповнений сили, яка навіть у нього самого викликає здивування, ставить її собі на голову, наче військовий трофей. Він усміхається, готовий повернутися до свого лігва зі здобиччю, й лишає позаду Капітана.
Та вусань — божевільний, як напише журналіст — направляє зброю на Мамонта, — долітає крик, наче прокляття: He’s a dammn communist, Gianni, — а потім наказ чи просто висловлене побажання: Shoot! — Стріляй!
Так закінчується нещасливе життя Микити Зінчука: куля в спину. Любохини! Любохини! Твої чорноземи! Твої озера, гарне Пісочне, зі спокійною і свіжою водою, біле, з порослими мохом берегами, підходящими для кохання! Твоя деревʼяна церква, пофарбована в синє! Твоє аквамаринове небо, твій чистий сніг! Мамо!
Він випускає вантаж, робить крок до стовпа, хоче обернутися, та не може. Чує різкий крик з якогось балкона, потім лайку і раптову повну тишу; помічає, перш ніж розчавити її коліном, розколоту об асфальт картоплину, яка виставила назовні своє біле єство, й, нарешті, застигає з виразом шоку на обличчі, на його власному, вже затьмареному смертю, великою, справжньою, досконалою.
Вулиця Сен-Дені поляризується, сині наелектризовуються, сірі вібрують. Можливо, він хоче об’єднати все одним словом, оце дивне відчуття поглинає його: хтозна, якби він справді знав його колись, то, може, й зміг би назвати його любов’ю?
Наразі всього кілька запитань крутяться в його мозку: чому ці обличчя, забарвлені протилежними почуттями, звернуті до нього? Чому березневе повітря стало таким чистим?
І чому його кальсони розкидано по тротуару?
Повернімося назад.
Судовий виконавець Муссетт, після того, як розчавив недопалок і глибоко вдихнув, піднімається сходами, рішуче налаштований завершити справу якомога швидше, тим паче, що довкола нього і його людей збирається загрозливий натовп.
Він піднімається під свист похмурої зграї, сяк-так зберігаючи свою гідність офіцера юстиції, а за ним — четверо його підручних.
Пандуси з сухого дерева резонують як шістдесят чотири струни бандури: у тих звуках вгадуються дубові скрині, меблі, мішки, хода їхня важка й ритмічна.
Вони проходять у двері.
Дамо слово судовому виконавцю:
«В будинку була дружина відповідача й дев’ятеро інших осіб. Відповідача не було. Лише один констебль піднявся з нами, щоб забезпечити захист. Я наказав своїм людям виставити дев’ять осіб. Коли чоловіки виходили, жінка говорила до кожного, та я не міг зрозуміти, що вона казала, але з жестів я зрозумів, що вона просила їх про допомогу. Те саме мало місце у п’ятницю й суботу. Дев’ятеро чоловіків вийшли. Ми наказали жінці одягатися й підготуватися до того, що ми маємо виконати наш мандат, як визначено законом. Вона підкорилася не відразу».
Валентина зробила три кроки сходовою кліткою у супроводі останнього квартиранта, який тягне ще й валізу, та раптом вона хапається однією рукою за груди, вони у неї великі й обвислі, а іншою за чоло, по якому зміїться змочене жирним потом сиве волосся.