Вона піднімається сходами, поспіхом прокладаючи собі дорогу, бурмоче англійською, що недобре почувається: вона й справді бліда, від неї йде сильний дух, тхне оцтом, запах виділяється з її посинілої шкіри, вкритої сірими цятками, як черево оселедця, — і прямує до ванної кімнати, ледве переставляє ноги, перебирає руками по стіні, наче в трюмі корабля, захопленого тайфуном.
Треба додати, що юна Валентина Спанова, не так давно гарна й пухкенька, була дотичною до театру в Кишиневі, як сама любила повторювати — досить фігурально, але такі деталі не настільки важливі, — й мала успіх, ділячи сцену київського іподрому з великим Шаляпіним, «першим народним артистом Радянського Союзу», який у костюмі Мефістофеля потиснув їй мимохідь руку після того, як вона буквально стрибнула на нього.
Муссетт зі своїми людьми може почати працювати, починаючи принаймні зі збирання кількох десятків картоплин, чищених і нечищених, розкиданих по підлозі, бо вони можуть ускладнювати вантаження бідного сімейного скарбу. Він помічає, що від суботи частина меблів — обідній стіл і шість стільців із цільних кленових дощок — зникла, й відчуває, як його починає розпирати від злості.
Щойно бульбу позбирали у велику порцелянову раковину на кухні, підлеглі заходжуються звільняти житло, кімнату за кімнатою, а їх усього шість. Задушливий запах — капуста, піт, бруд — стискає їм горло, й Муссетт наказує відкрити вікна.
У спальнях слабке денне світло — сонце схиляється до горизонту з іншого боку й скоро сяде десь в полях острова Ісуса[36], — пастель із жалюгідних лежаків з дірявими матрацами, зі скручених простирадел і старих бавовняних ковдр; сюди долітає вологий бриз: мешканці мали вкриватися пальтами, щоб зігрітися.
Лише в кімнаті господарів ховаються скарби: односпальне ліжко з ковдрою, комод без однієї шухляди, велюрові штори кольору хакі, низька книжкова полиця, на якій Вадартріки дбайливо поклали — дивно, що приділили таку увагу, — великі книжки, серед яких Біблія кирилицею з позолоченим зрізом і тисячу разів гортаний російсько-англійський словник із загнутими сторінками.
Їх звати Вілфрід і Моріс, вони ризикнули відкрити шафу: ганчір’я, саме ганчір’я, легкі плаття, запхані у джутовий мішок, діряві труси, порвана спідниця, два зашкарублі комбінезони з плямами цементу, фланелеві сорочки і все, чого захочете.
Муссетт помічає погано закриту валізу, на якій крейдою написано велике Z. Він знімає павутиння, відкриває валізу носаком черевика: літнє чоловіче шмаття. По-перше, це скриня чи валіза? Різниця видається важливою: якщо валіза, він її виносить, ставить на тротуар, спорожнює й забирає, якщо ж скриня, то залишає. Він барабанить пальцями по щоці, як завжди, коли думає.
У нього за спиною рипить паркет. Він обертається, готовий давати вказівки, але застигає, приголомшений: замість своїх двох підлеглих бачить матрону, яка вмощується на ліжку, прямо посередині, ноги щільно схрещені, з обох боків вона тримається руками за матрац, очі заплющені, вигляд упертий і рішучий; судовому виконавцеві пригадалося, що схожий вигляд мала його дружина у першу шлюбну ніч.
Та Рене Муссетт навіть уявити не міг, що буде далі: він думає, що присутній на виставі бурлеску, але готовий зіграти й у скетчі, який завершується мелодрамою. Дивіться самі:
Входять два таті із засуканими рукавами — хай буде знамениті Арту Петрі й Поль Демарто[37], обидва в тілі, з дуже зловісними мінами, — один озброєний молотком, а інший викруткою. Коли вляглося перше здивування, підбадьорювані патроном — таким собі пузатим Ті-Зуном[38] з чудернацьким маленьким гарбузом, — вони заходжуються викидати мегеру — щось середнє між Жюльєтт Петрі[39], великою жінкою з розкотистим r, і Мандою Паран[40], кремезною, важкою, майже як стовбур дерева, — з її ложа. І далі вже не до сміху.
Від Валентини йде кислий сморід, причиною якого є, звичайно, бруд, але ще й секреція, активована сумішшю гніву й страху. На ній фланелеві підштаники з підозрілими червонястими цяточками, які вона заправила в товсті зимові шкарпетки; між фалдами верхнього одягу з розпарованими ґудзиками видно ще й сукню домогосподарки, яку вона вдягла до того, як схилитися над каструлями, і вовняну жилетку кольору гусячого посліду. Шарф Гадсон Бей, реліквія з майже щасливих часів. На свою велику голову вона натягнула шапку з помпоном, який сумно звисає і який, очевидно, окупували воші.