Вона відмовляється виходити, але, вдягнута наче капустина, майже готова провести решту дня на сильному березневому вітрі. Не вистачає лише чобіт.
Вона співає якийсь псалом, якийсь гімн невідомого культу, її голос, низький і хрипкий, відбивається від голих стін, і зловмисники не наважуються перервати те, що сприймають як молитву. Насправді вона проказує лайку, напрочуд закручену й образну, в якій різні тварини — собаки, свині, бики — займаються не зовсім рекомендованими діями з тими фанатиками, що мучать її й перевертають догори дном її дім.
Вілфрід і Вілброд — такого не придумаєш — кидають інструменти і, заохочувані сухим кивком судового виконавця, починають діяти. Та демон у спідниці виявляє лютий спротив і, відверто смішна, виє і плюється, коли її намагаються впіймати за руки-ноги, що не є легкою справою, бо в неї товсті гомілки й довгі нігті. Вона без сумнівів пускає в хід зуби, які в неї ще залишилися, щоб захищатись.
Вона б’ється вперто, запально, — на ній немає жодного грама жиру, що викликало б повагу за інших обставин, — наче одержима, яку щедро окропили святою водою.
Поли її пальта розчахнулися, і груди — желатинова маса, для якої не передбачено жодної системи стримування, — коливаються під шарами одягу в ритмі зусиль двох чоловіків; і, дивлячись на тіло, яке наче переливається від молочно-білої шиї аж до найінтимніших частин відьми, Рене Муссетт не може заборонити собі думати про смачні баварські наїдки своєї тітки Ожені (прекрасний кордон-бльо), врятованої з жіночого монастиря деіпнозофістом[41], невиліковним атеїстом, професором Маꥳллом.
Позитивним боком цього непідготовленого сеансу боротьби є мимовільний внесок бідної жінки у виконання необхідної роботи: коли її схопили за ноги, вона завзято чіпляється за білизну, врешті-решт, опиняється на підлозі, звивається й плюється там, закутана у відрізи жахливої бавовняної тканини. Ліжко розібране.
З приходом аґента Коші розігрувана комедія закінчується драматично, що неминуче у випадку, який нас цікавить. Без тіні емоції на своєму гарному обличчі, яке дехто багато разів називав ангельським, він двічі нещадно б’є по ногах мегери кийком, від чого дзвенять шибки у вікнах і твориться диво: гарпія заспокоюється — диво, яке за будь-яких обставин має статися, коли представник охорони правопорядку з двома аколитами за плечима роздає стусани окремим упертюхам.
Та незабаром лише його вірного кия буде недостатньо, бо він гнусаво кидає:
— Буде краще, якщо ви поквапитеся, там внизу збирається велика банда.
Справді, поки Дево підганяє жінку ляпасами й натягає їй на череп шапку, Муссетт виходить на невеличкий балкончик подихати свіжим повітрям разом із констеблем, який відразу швидко збігає вниз сходами.
Людей прибуває з обох боків вулиці Сен-Домінік. У більшості з них — той самий скорботний вигляд душевної катастрофи, що його судовий виконавець часто зустрічає, коли приїжджає в місце, яке підлягає виселенню, і його тероризує дивна думка: він міг би бути одним із них, незалежно від того, яким передбачливим був його батько, власник більярдного залу, котрий дав йому солідну освіту в Коледжі Монт-Сен-Луї. Батько заприятелював із сином аукціоніста Дюшено, чоловіка веселого, що, вражений його цілеспрямованістю, — рисою особливою, на його думку: інтелектом, свідомим своїх меж, — найняв його як рекламного аґента в 1930 році. Криза, безробіття, нещастя стали для нього благословенням: його підвищили, дали власний офіс трьома поверхами нижче, справжній.
Поки Муссетт пережовує спогади, його люди розбирають усе, що можна демонтувати, й конфіскація як така проходить подібно до інших, але в атмосфері, що, здається, невблаганно переходить від зацікавленого занепокоєння до бунту.
Він бачить жінок і дітей, які висипали на балкони, вгвинчують у нього свої голодні погляди, за винятком отієї гарненької дівчини з криваво-золотим шарфом на голові, яка виділяється світлою плямою на тьмяній стіні. Вона радше споглядає сцену, наче присутня на виставі якоїсь п’єси Шекспіра.
— Трагічний водевіль, — шепоче він, кусаючи себе зсередини за щоку, — якийсь Ті-Зун з вулиці Мейн з театру «Стелла Фреда Баррі».
Нарешті речі прямують до вантажівки, і в пориві співчуття він наказує Докстейдерові залишити валізу, позначену буквою Z, на тротуарі. Стільці з поточеного дерева займають місце поряд з комодом у кінці кузова.
Віктор Уртюбіз виносить спинку ліжка на сходи, потім допомагає Дюроше з сіткою, і весь цей час вони намагаються обійти перепону, яку створює власник конфіскованих меблів. Він стоїть на одній нозі й махає своїми милицями як розладнаний семафор. Муссетт вирішує зачинити двері.
41
Латина: Deipnosophistae, «Обідній стіл філософів» – твір грецького автора Атенеуса Наукратського, побачив світ близько 228 року в Римі.