Послухаємо його знову, дамо його добре поставленому голосові невтіленого семінариста розказати про події:
«Залишалося знести валізу, натільну білизну й пічку, перш ніж почався бунт. Виникли певні труднощі, але нічого вартого уваги саме тоді не сталося; а коли вони зносили валізу, зібралося багато люду, почулися крики, і саме тоді констеблі дістали револьвери й навели на зборище, щоб змусити його відступити [...].
Відповідач прийшов з боку вулиці Дулут й спустився до свого будинку. Він поспішав на милицях до дверей і хотів піднятися. Він нікого не вдарив, лише двері постраждали. Я увійшов до будинку й зачинив двері разом з Віллі Дево. Я бачив, як люди з натовпу кинулися до констебля й кричали. Важко сказати, скільки там було людей, але більше трьох, і [вони] не видавалися спокійними. Порядок охороняли троє констеблів й один на мотоциклі, мосьє Жетте. Мої люди були без зброї, я й поготів. Констеблі стояли по двоє праворуч і ліворуч. Натовп відступив».
І це їм зовсім не завадило сховатися на сходовій клітці, яка вела на другий поверх. Через мансардне вікно вони могли більш-менш бачити, що було далі, тобто як натовп, згідно зі свідченнями Муссетта під присягою, кидається на констеблів, притискаючи їх до дверей. Їх окутує ревище, воно проникає через вікна й відбивається луною від стін. Обом чоловікам здавалося, що вони ув’язнені в барабані, на якому вибивають дріб.
Муссетт знімає шапку й проводить долонею по спітнілому волоссю.
— Нам кінець, — каже він півголосом, обличчя сіріє.
Віллі хапає його за лікоть і тягне на поверх, а потім на кухню. Він нервово смикає замок дверей заднього виходу, поки його начальник крутить макітрою перед вікном і спостерігає за пульсацією натовпу, нерегулярною, наче серце пацієнта в агонії.
Сильний протяг свідчить про те, що супутникові вдалося відчинити двері. Муссетт починає відходити від вікна, та якесь клацання зупиняє його: він тривожиться, що це двигун вантажівки. Останнє, що їм треба, думає він, то це зламатися тут.
Але ні.
Вихор закручує натовп, у його центрі прямо на землі лежить чоловік, на половині обличчя, повернутого до неба, застиг ошелешений вираз. Він помічає тоненьку цівочку, що витікає десь зі спини Зінчука, зміїться у напрямку стічного жолобка і, наштовхнувшись на розбиту валізу, звертає й утворює озерце біля ніг аґента Зутто — власника знатних вусів.
Поліцейський так і тримає двома руками свого револьвера, наводить його по колу то на дитину, то на жінку, то на собаку, перш ніж навести на батечка Вадартріка, який хитається, бо з-під його пахв випали милиці.
— Назад! — кричить до нього, його вуса-остюки тремтять.
У його револьвері ще сидить смерть п’ятьох інших людей.
Поки Валентина чіпляється за рубці матраца, поливаючи всіх своїх мучителів найвигадливішою лайкою, і шле їм найжахливіші прокльони, вона ще й думає про майбутнє, яке здавалося їй неможливим іще минулого тижня і яке з кожною хвилиною стає все чорнішим.
Вона заздрить кільком знайомим із землі предків, котрі, коли стали, як і вона, жертвами шоку 1929-го разом зі своїми чоловіками-пройдисвітами, за допомогою Українського робітничого й фермерського дому[42] врешті знайшли сім’ю в Саскачевані, який погодився їх прихистити, поки вони отримають свій клапоть землі. Інші ж — ті, хто, як і вони, вирішили створити власні пенати у великих містах й перебивалися з хліба на воду, здебільшого отримали місце найнижчого класу на корабель до Одеси за рахунок компаній, які їх наймали, якщо ті ще існували, або ж за рахунок Її Величності.
На жаль, пара не має дітей, які могли б їх підтримати сьогодні, і вони застарі, щоб сподіватися, що зможуть стати фермерами, і це не враховуючи того, що Йосип із Києва і єдине, що він зміг набути за все своє життя, — то це її, грішну актрису, — а через свою інвалідність він уже ні на кого не працює. Ось вони й стають небажаними в очах канадського уряду, готові до переміщення у табір нужденних чи буцегарню. Й до екстрадиції.
Та все навіть гірше: що з ними буде там, на батьківщині, де люди вмирають з голоду просто на вулиці чи гинуть від тифу посеред зруйнованих полів, коли влада вирішить відправити їх назад в Україну чи в Молдавію, як зробила з сотнями інших? Хто зустріне їх на вокзалі? Хто дасть їм кусень хліба?
Вона розплющує очі, давиться черговою лайкою, розслабляє сильні м’язи, концентрує увагу на безрадісному просторі над собою, поки ці харцизяки знущаються з неї. У смугастому мерехтінні стелі їй малюється Йосип, такий, якого вона уздріла двадцять років тому.
42
Ukrainian Labour Farmer Temple — ліві українські організації в Канаді, засновані на початку ХХ сторіччя. До сьогодні присутні в багатьох канадських провінціях, за винятком Квебеку. Зараз ті будинки, які уряд повернув після незаконної конфіскації, перебувають у власності Асоціації об’єднаних канадських українців (Association of United Ukrainian Canadians).