Вона знову бачить зрілого тридцятитрирічного чоловіка — вона дала тоді йому на десять років більше, — одягненого в найкраще з того, що мав; він спокійно сидить на лавці в церкві, занадто зморшкувате обличчя повернуте до вівтаря. На його шкірі танцює особливий відблиск, наче вона ловить розпорошене світло свічок, відбиваючи його, примножуючи: може, це і є надія? — думає вона. І очі, його очі, повні справжньої чорноти, в якій зіниці розчиняються в райдужній оболонці, очі, сповнені слов’янської туги, тобто такі, які плачуть і сміються водночас, що підкреслює вперто пряма усмішка!
Збентеження зникає, вона тарабанить «Agnus Dei», що його знає п’яте через десяте, бо Валентині байдуже до Бога та його погроз, вона поспішає вслід красунчикові. Вона обходить чергу, щоб бути ближче до нього: спостерігає, як він причащається, як висуває товстого язика, як тремтить в очікуванні гостії. О, вона б зайнялася цим м’язом, не кажучи вже про інше!
Славний квітень купає місто в приємному теплі, важче хіба морякам і докерам, змушеним рахуватися з примхами Сен-Лорана. Величезний льодовий корок закупорює ріку, і навіть динаміт не допомагає. Вода захоплює берег, від містечка Ляшін аж до порту, ковтає пристань Жака Картьє, підступає до однойменної площі й хлюпочеться біля сходів, які ведуть у публічний туалет, виритий біля ніг адмірала Нельсона[43].
Та для Валентини чаклується неочікуване, так би мовити, нова надія: нарешті закінчилася її перша монреальська зима, крижана, волога, темна, й монреальці радісно готуються до завершення посту й турнірів з дакпінсу[44].
Й оце потепління зробило кохання легким.
У свої двадцять вісім вона, правду сказати, вже не юнка. Для багатьох вона — стара діва, як вони кажуть, і вона так і не розуміє, чому парубки з глузливими усмішечками пропонують їй ці смачненькі жовті цукерки — клондайк — на день Святої Катерини[45]. Та факт залишається фактом: вона вміє йти до мети, як мінімум, вона так вважає, і він також, бо побрались вони в середині осені.
Перші місяці пророкують роки тихого щастя, навіть за відсутності приголомшливої чуттєвості. В будь-якому разі, на Валентинину долю вистачило всіх цих пристрастей, особливо коли взяти до уваги, що, заручена з хворим на туберкульоз, вона опинилася сама в цьому Богом забутому кутку Нового Континенту, й овдовіла ще до того, як пішла до вінця у сукні незайманки, що порадувало б її матір.
Тож Джозеф, як вона його називає, — справжній диявол, дбайливий, енергійний, радий, що отримав роботу в Канадській Тихоокеанській залізниці, тому можна забути про бідність і, найголовніше, про насилля, яке гніздиться в Імперії. Та чоловік, хоча й ненавидить росіян, котрим служив усе своє життя, любить їхню горілку, якій надає перевагу перед українською, і якщо алкоголь звільняє від тиранії невпевненості й дозволяє без еківоків демонструвати первинне бажання, то може так статися, що за десять чи двадцять років він вивільнить лють зневаженого працівника, відкриваючи принагідно інше обличчя — звіряче.
А найперше — він став розпускати руки.
А те, що в них немає дітей, — Йосип їй часто це ставить у провину, та вона знає, о! так, вона знає, що не її треба в цьому звинувачувати; роки прожито без справжнього кохання й без нездоланних труднощів, але позначено стусанами, пиятиками у ритмі днів зарплатні й різними випробуваннями: нещастя на батьківщині, звільнення з роботи Валентини, швачки з незграбними пальцями й зором, що погіршується, зменшення Йосипової зарплатні, закриття будівельного майданчика «Анґус», суїцид юного Антона, їхнього першого квартиранта, який стрибнув з Портового мосту[46] через кілька годин після його відкриття, нарешті, жахлива аварія на цементному заводі, причиною якої стало те, що Йосип відволікся, голова була обтяжена випивкою, поглинутою напередодні.
Тим не менше, тепер, коли її викидають з місця, яке вона вважала своїм домом, мало що може створити додаткові перешкоди щастю, тому що вони, зрештою, все здолали, не без втрат чи незручностей, але перемогли, і та скотина, на яку перетворився її чоловік, все ж залишається її єдиним якорем і джерелом надії: може, він повернеться з отих червоних зібрань з п’ятдесятьма доларами, яких їм не вистачає? У цю мить він видається їй красенем, попри спричинену алкоголем розацеу, що вифарбувала його носа й щоки у червоне, і його занадто чорні очі з майже ліловими колами під ними.
Поки оці зловмисники лають її й намагаються відібрати у неї останнє, що їй належить, за винятком меблів з їдальні, які вона довірила вдові Чарасескі, котра ділить свою квартиру з викладачем Натаном Роллом, недомірком на вигляд років двадцяти п’яти, про що весело пліткує вся вулиця, — вона шепоче ім’я свого чоловіка між двома прокльонами, непохитна у своєму рішенні триматися за старі простирадла, але два сильні удари по ногах просто скидають її на землю, пекуча хвиля котиться від колін до грудей й електризує руки, які вона підсвідомо схрещує на грудях: вона ковзає вниз і тягне ганчір’я за собою.
43
Гораціо Нельсон — видатний британський флотоводець, пам’ятник якому стоїть на площі Жака Картьє в Монреалі, навпроти старого порту.
45
Традиційні домашні цукерки на день Святої Катерини в Квебеку, інша назва — kiss, або поцілунок.