Поки натовп відкочується, переслідуваний підрозділом справжніх козаків, який роздає праворуч і ліворуч удари кийків і палиць, вусань вкладає в кобуру свій револьвер, говорить із судовим виконавцем, іще молодим товстуном, але вже з трохи сіруватою шкірою, якщо відволіктися від двох бузкового кольору кружал на вилицях. Він хапається за відлоги пальта, смикає їх, щоб загорнути свого кавуна.
Бідося — пізніше стане відомо, що йдеться про Рене Муссетта, — дає знак своїм прихвосням підійти й наказує закинути Зінчука у «Форд».
Схоже, що тіло перевозять як дірявий матрац.
Справу зроблено, поліцейський сідає поруч з водієм — Дюшено, — й автомобіль, двічі небезпечно похилившись, віддаляється в бік авеню Пайн під супровід сирен двох тональностей.
На холодному асфальті чорніє кров.
Ця частина району, всього лише сцена сумної театральної постановки, розчиняється у декорі без усілякої перспективи, посинілим і відшліфованим однобарвним небом, окрім місця контузії, що зяє на півночі фіолетом, який мерехтить над островом Жезю і його молочними фермами.
Кілька людей намагаються протистояти емісарам сил правопорядку, які б’ють наосліп, задовольняючись іноді тим, що зі свистом розсікають повітря своїми шкіряними ременями.
Залишаються балкони і сходи, на них є глядачі, поки вантажівки прямують вулицею Сен-Домінік, а потім сходові клітки майже порожніють. Збірна солянка — уламки меблів, посуду, скла — засмічує тротуар.
Подружжя Вадартріків сидить на хіднику сусіднього триплексу[47], обмінюється словами зі знаками підтримки, поки ірландець, нахилившись над розтрощеними дерев’яними дошками, щось видивляється серед виплюнутого валізою одягу Микити Зінчука, Польського Мамонта, чий іще теплий труп тягнуть у госпіталь Сен-Люк. Один з аґентів розпитує трійцю, занотовує щось у блокнот, відходить, киваючи головою.
Констеблі допитують свідків, не враховуючи того чоловіка, який з піднятими руками виходить з машини і зі спокійним та люб’язним виглядом прямує до одного з них. Джошуа Ґершман вагається поміж жалем та гнівом: він упізнає оцей вираз доброзичливості, в який загортаються люди, багаті й бідні, дуже задоволені, що можуть прислужитися представникам влади, поспішаючи позбутися, хоча то лише облуда, свого становища невиправно дрібних типів.
Цей ось — працівник «New Way Laundry»[48], як свідчить логотип на дверцятах, — уже задоволено потирає долоні, щоки розчервонілись від тієї збоченої радості часто принижуваних істот, до яких раптом усміхнулася фортуна: вони бачили смерть, а ті, хто зазвичай над ними панує, вимагають провіденційної допомоги від дурника з простого народу, готового брехати, щоб, як він сподівається, вибратися зі своїх обставин.
Кількох чоловіків і двох жінок кинули на асфальт й одягли на них кайданки; художник робить замальовки в зошиті: це Луї Мульшток, симпатик комуністів, син Абрагама, торговця фруктами, що мешкає за адресою Сен-Домінік, 3997, з яким вони знову зустрінуться наступної суботи; подружжя Вадартріків запихають у фургон для перевезення затриманих; кінь несе, стає дибки, ірже, поривчасто тягне фургон, тоді пирхає, вгамовується, заспокоєний словами, які йому шепоче кучер; з іншого боку вулиці Джошуа помічає Симону, таку граційну, що, здається, вона перетікає зі сходинки на сходинку.
Вона робить не більше трьох кроків, як її зупиняє загрозливий на вигляд поліцейський, та вона зберігає спокій, накидає на голову шалик, здіймає підборіддя. Щоб зав’язати шалик, глибоко вдихає.
Джошуа хоче захистити її, та хтось енергійно хапає його за лікоть. Це Белла Ґордон, шапка вдягнута набакир, щоки горять.
— І не думай підходити, то детектив Жан-Батист Марйон з антикомуністичного підрозділу. Ризикуєш опинитись у клітці, отримати великий штраф й позбутися кількох зубів. Твоїй красунечці нема чого боятися, хіба що його залицянь, а в мене таке враження, що вона вміє за себе постояти.
І справді, Симона всміхається тому Жану-Батистові, дивиться прямо йому в очі, і Джошуа відчуває легкий укол у серце.
Працівник пральні, який так поспішав дати свідчення ще кілька хвилин тому, прослизає між констеблем і дівчиною, лагідно захищає ту, яка відтепер буде його протеже; коли ж кладе руку їй на плече, вона скидає ту лапу порухом рамена. Ясно, що вони знайомі, і під несхвальним поглядом мисливця на червоних він веде Симону аж до машини.
Белла робить те саме зі своїм супутником, але веде в протилежний бік, у напрямку вулиці Дулут.