Незалежно від того, що там намагається собі уявити Валентина, йдеться саме про похмурого вигляду чотирикутник, у якому пробито кілька заґратованих вікон. На його верхівці сяють спровоковані останніми променями сонця два величезні потоки світла.
Фургон зупиняється й гучно відригує. Двері відімкнули й відчинили навпроти монументальної арки, зверху якої кожен, хто здатний це зробити, може прочитати: «Dominion of Canada, Department of Immigration» — «Канадський домініон, Міністерство імміграції».
Стоїть струнко охоронець, затягнутий у чорну уніформу, на якій кривавить Union Jack[58] і виблискують канадські герби. Вперше у своєму житті Валентина їх детально розглядає, і завдяки розумовій напрузі, яка більшою своєю частиною зобов’язана відчаю, їй вдається віднайти надію у символах, якими аж кишить щит. Там, як у кольоровому смітнику, змішалися три леопарди, лев, ірландська арфа з Тари, три квітки лілії — всі золоті, три кленові листки природного кольору, королівський шолом, іще один леопард для рівноваги, ще один кленовий листок і ще один лев, корона, єдиноріг, як вона вважає, — символ усього можливого, ланцюг, спис, троянди, конюшина, будяки, садові лілії, купа орнаментів, перелічувати які візьме багато часу, і знаменитий девіз A mari usque ad mare[59], запозичений з біблійної Книги Псалмів.
Охоронець вітається з одним із поліцейських, підходить до нових вʼязнів закладу, клацаючи підборами об свіжий асфальт.
За допомогою енергійних ударів білого кийка, який зі свистом розсікає повітря, він ділить в’язнів за статтю, згідно з приписами, й відповідно шикує їх обабіч входу: you there — з боку бетонного муру, за яким ховається всіяна сміттям величезна територія, — you over there — біля автогаража Бро й еманацій фарби на основі свинцю.
Вітер, заблокований на півночі махиною Віндзорського вокзалу, подвоює лють і мете зі сходу вулицю Сен-Антуан. Збентежені чоловіки, в тому числі і Йосип, збиваються в купу, спини зігнуті, руки в кишенях, а Валентина повинна сама протистояти крижаним поривам.
Четверо перевдягнених у фельдшерів велетнів теліпаються по тротуару, обмінюються кількома словами і смішками з поліцейськими, а потім, озброєні довгими палицями, лаючись, заганяють нещасних досередини.
Йосип підкоряється, орудуючи однією милицею, бо інша хтозна й де поділася. Він кидає патетичний погляд на свою дружину, намагається видавити заспокійливу усмішку, зазнає невдачі, витирає спітнілу потилицю, йде накульгуючи.
Коли чоловіків завели, то роблять знак Валентині, яка труситься біля свого шматка стіни, відклеїтися від неї і йти з ними.
Спека, як у Сахарі, заповзає в ніздрі, потім у горло, підтримують її колонні радіатори, з яких зі свистом виривається гаряче повітря, наче дракони плюються вогнем. Повністю штучний сироко приліплюється, наче лак, до шкіри новоприбулої, яка й так обливалася потом під час поїздки центром міста.
Попелястого відтінку світло пробивається через усіяні послідом брудні засклені квадрати і, тремтячи від польоту знервованих голубів, стікає з даху й огортає галереї справжньою траурною хусткою. Відчуття похорону підсилюють ридання, характерний грудний кашель і стогони, що долинають з поверхів і резонують у віконних отворах.
Тож атмосфера загалом важка, а ще, як уже було сказано, у Валентини тонкий нюх. Вона розпізнає різні запахи, які, заплутані клубком, кинулись на неї, їй здається, що вони вислизають з кімнат, з кухні в підвалі, над якою здіймається веранда з широко відчиненими вікнами: гній, дезинфектант, сеча і, звичайно ж, екскременти, піт, вічний, з незапам’ятних часів, дохлі щури, випущені на волю людські гази, бруд, сморід з рота, мокра шерсть собак-охоронців, менструації, що домішуються до запахів горохового супу, риби, ріпи, розвареної картоплі, свинини, моркви й дикого рагу, породжують еманації, які вас душать, вас і вашу віру в майбутнє.
Вона наближається до іншої веранди, тієї, що виходить на пральню, в якій працюють — яке дивне поєднання, думає вона, — азійці й чорні: damn chink and dirty niggers[60], як визначає їх її сусід, бакалійник Солтер, величезні личинки й мурахи з блискучими м’язами, наче покритими лаком, які штовхають і тягнуть гори брудної білизни.
Вона звертає погляд до верхніх вікон і може розрізнити простягнуті через ґрати до непевного дня руки: худі кінцівки, обвисла шкіра, у декого — гнійні нориці, і пальці, занадто довгі, загнуті, наче кігті, що тягнуться у неосяжну порожнечу, туди, де можна намацати щось схоже на надію.