— Послухайте, я не контролював себе від люті, і все! А тепер дайте мені спокій, мені треба писати рапорт.
Джон хоче поставити ще чотири чи п’ять запитань, та поліцейський дивиться на нього із загрозливим виразом. Тож він розгублено відступає, все ж маючи два свідчення.
Джіанні за кілька хвилин пише текст, стежачи, щоб було якнайменше помилок. Потім піднімається сходами, переступаючи через дві сходинки, на третій поверх, дихання зовсім не збилося, стукає у двері, входить, щойно йому дозволяють, витягується струнко перед начальством, капітаном Жаном-Батистом Лореном і лейтенантом Джоном Ґейлем, які сидять обабіч дубового столу зі схрещеними ногами й чашками в руках, і простягає їм аркуш.
Обидва офіцери нагадують Лореля й Гарді[61] в уніформі, але якби вуса одного можна було поміняти на вираз вічного здивування іншого, то Лорен міг зійти за кощаву подобу німецького канцлера.
До речі, прибулий не може стерти усмішку, пригадуючи веселу Аврору й маленького Ауґустіно з середнього метражу The Music Box у кінотеатрі «Ле Шато».
Лорен з урочистим виглядом дозволив стати вільно, але прийом був далекий від того, на який чекав констебль. Шеф бере рапорт, дивиться на нього мимохідь і кидає на стіл.
Обоє чоловіків сухо допитують його щодо події, уточнюють деталі, кількість маніфестантів, запитують про жести того, кого вперто називають жертвою.
Його італійська кров, розповідатиме він дружині, від цього закипіла в жилах, і він не зміг стримати себе й не повторити те, що сказав отому ненависному Джону, і не сказати, що Зінчук заслужив власну долю.
— Радник Шуберт не схвалить ваші думки, юначе, — кидає капітан. — Він завдав собі клопоту зателефонувати нам, а також шеф-інспекторові Бордьору з провінційної поліції, який наказав вам здати зброю й значок.
— Він проводить розслідування, — додає лейтенант Ґейл.
Здається, цей останній прихильніший до нього, та, може, так здається через надмірну вагу, яка робить його обличчя ангельським.
Поки Джіанні розряджає свого кольта, кладе на стіл разом зі значком і кепі, патрон наказує йому негайно покинути відділок, радить іти додому до сім’ї й провести іспит совістю:
— Ви ж син іммігранта, якщо не помиляюсь? А якби цей Зінчук був вашим батьком?
Питання зачіпає його за живе, поки він готується вийти. Він робить розворот, вартий Кейстона Копа, береться за латунну ручку, яка видається йому холодною, рвучко переступає поріг і докладає надлюдських зусиль, щоб не грюкнути за собою дверима.
Мій батько, — думає він, стискаючи кулаки, ніколи не став би таким негідником, не злигався б з нечистю й покидьками. Він не ходив по борделях чи притонах, не човгав шкрабами по бульвару Сен-Лоран, руки в брюки, згорблений, щоб зупинятися біля вітрини корсетника чи пекаря, наче приворожений бюстгальтером або пісним пирогом.
Перевдягнувшись у цивільне, Джіанні Зутто біжить до вулиці Монт-Руаяль, застрибує у трамвай номер 7, який везе його і кількох сонних робітників до району Розмон, де він і сходить, настрій нікудишній, робить три кроки, розвертається й прямує 5-ю Авеню, а не 6-ю, де на нього чекає кавардак, бо має потребу побачитися з батьком, який уже напевне повернувся з роботи.
Його батьки мешкають на світлому першому поверсі будинку, що виходить на вуличку. Молодший у сім’ї, Ніколя, який не може знайти роботу, тільки невеличкі контракти на фарбування, що оплачуються по-чорному, теж має там свою кімнату в підвалі.
Мати порається на кухні, звідки до Джіанні долинає аромат славетної Маріанджелиної телячої гомілки. Вона зустрічає його, щипає за щоку, яку вважає занадто худою — обіцяє собі закинути це невістці, — й обціловує, він робить вигляд, що намагається ухилитись від поцілунків, але так, щоб не зруйнувати ідеальний вигин вусів на своїх щоках. Батько сидить за столом, мовчазний, виснажений, широка долоня тримає склянку з вином, звичайно, червоним італійським, що дісталося хтозна від кого.
Джіанні всідається перед ним, там, де мати щойно поклала на стіл серветку, й накидається майже з дитячою радістю на професійно приготовану страву. Добра Маріанджела — жінка в тілі, від якої йде заспокійливий тілесний дух, запах материнства й цілоденного полірування меблів та готування їжі — занурює пальці в його чуприну, і тоді стається неможливе: він плаче, спочатку тихо, і дивиться на сльози, що прозорими перлинами зникають у наваристому бульйоні.
— Я убив людину, — нарешті кидає він.
Батьки обмінюються довгим поглядом. Аґустіно підводиться, йде по іншу склянку, ставить її перед сином і наповнює отією майже пурпуровою рідиною — кров’ю кардинала, як полюбляє її називати, — потім сідає сам, стискає червоними пальцями підборіддя Джіанні, впирає свої очі в його й кидає італійською:
61
Ло́рел і Га́рді (англ. Laurel and Hardy), Стен Лорел (сценічне ім’я Артура Стенлі Джефферсона;1890–1965) і Олівер Гарді (1892–1957) — британсько-американські кіноактори, коміки, були однією з найпопулярніших комедійних пар в історії кіно. Стен був худий, а Олівер — повний.