Тож вони спускаються сходами, з легким серцем ідуть тротуаром, але всього кілька кроків: вигляд крові Микити Зінчука, що запеклася й змерзлася на бетоні стовпа, їх засмучує, надає їхнім діям урочистості, наче вони раптом розуміють, що цей пошук свідків не стільки виклик чи обов’язкове завдання, як радше прагнення, так само щире, як і непоясненне, зробити щось для невідомого брата.
Опівночі.
Валентина дивиться на майже повний місяць посеред грозового неба очима, в яких немає ні краплі сну. На колишній батьківщині, згадує вона зітхаючи, якраз сприятливий період для обрізування дерев. Надворі здійнявся вітер. Він летить над містом, а душі митця уявляється, що він жене хмари у голі віти в’язів, де вони рвуться, перш ніж їхні клаптики, штовхаючись, линуть аж до Атлантики.
Другий поверх імміграційного в’язничного госпіталя відведено для жінок. На ньому сімнадцять камер — лікар Жорж Бошам, директор закладу, який майже ніколи там не бував, називає їх кімнатами, — вони розташовані на площі близько п’ятисот квадратних футів: дев’ять у західному крилі, обмеженому сходами, сім з іншого боку, там же ванна кімната й туалет, й остання кімната дивиться на південь.
У північній частині міститься рефекторія[62], до якої у різний час ходять в’язні обох статей; через її двостулкові двері із загартованим склом можна потрапити у службове приміщення, оснащене підйомником, яке спускається до кухні у підвалі і в якому поміщаються два візки. У кімнаті також стоїть монументальний буфет і раковина. Глибока, як ванна.
У нефі, в самому центрі, дах будинку протинають два списи світла і проникають аж до льоху, обрамленого з двох боків приміщеннями, що їх архітектори велично назвали залами; вони утворюють два однакові прямокутники, десь три метри завширшки й вісім завдовжки, з вікнами різного розміру, розкиданими з чотирьох боків, та жодне з них не відчиняється достатньо, щоб через нього міг прослизнути дорослий; у будь-якому разі, він би опинився розпростертим на плиті — якщо обрати північну сторону — або в паруючих казанах пральні.
В коридорах і санвузлах підлоги зроблено зі справжнього мармуру. В камерах і місцях загального користування — із зачовганого клену й березових плінтусів по всій довжині стін.
В середньому кімнати мають розмір три на чотири метри. Та, що зі східного боку, найбільша, призначена для матерів з дітьми. Зазвичай у кожній кімнаті не має жити понад шість мешканців, а насправді там удвічі, а то й утричі більше: найменші в’язні займають верхні нари, по кілька розташовуються на лежаку, хворі задовольняються місцем на підлозі, і тільки паскудниці, серед яких багато хто володіє неймовірними перепадами гумору, захопили ліжка й ні з ким їх не ділять, хіба що з кількома гостями.
Створіння різного віку купчаться в тисняві цих кліток, і їхнє брудне волосся плаває, як кошлаті хмари, над блідими обличчями. Дівчатка схлипують, лежачи на підвіконні, а дехто викашлює свої легені.
Кілька вагітних жінок погладжують роздуті животи, сидячи на лежаках, серед них і мати, якій заледве виповнилося шістнадцять, годує груддю — круглою, повною, помережаною синіми венами — посеред ночі, і їй вдається надихнути Валентину: щонайменше, нас тут добре годують і ми не знемагаємо від спеки. Але скрізь неймовірно брудно й, на думку в’язнів, які нещодавно тут опинились, увесь час стоїть нестерпний сморід.
Та Валентина вже місяцями занурена в такий запах, включно із припахом безнадії, і знаходить у ньому додаткове джерело заспокоєння. Таргани, миші, ще якісь гризуни завбільшки як кулак, що снують у проходах і біля порога, чиї огидні хвости волочаться по цементу, — ніщо її не пригнічує. Турбує ж її невідоме майбутнє і ще цей клятий місяць, нерухомий, наче пригвинчений над головою, такий дурнуватий, такий байдужий до долі цієї старої українки, яку можуть скоро відправити на батьківщину, місяць, який переповнює її холодною люттю.
Навіть образ Йосипа, що накульгує в напрямку рефекторії, не притлумлює її настрою: врешті-решт, саме він найперший винуватець усіх розчарувань, щоб не сказати гірше. Вона швидко дізнається, бо ж тут плітки поширюються миттю, що на двох верхніх поверхах, де тримають чоловіків, умови ще гірші і там панує право сильного без жодного жалю до кого б не було.